Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Як добре, що ви приїхали, як добре!

— Може, й добре, — відповів Вітіко, — і мене тішить, що ти так кажеш.

— І у вас такий гарний кінь, отой, що стоїть коло вугілля, — казав далі слуга, — і ви знову підете до нього, як і тоді.

— Авжеж, піду, — підтвердив Вітіко. — Як тебе звуть?

— Хандо, — відповів чоловік.

— Що ж, Хандо, — всміхнувся Вітіко, — ти можеш мені стати в пригоді, коли я потребуватиму чогось.

— Пан наказав мені бути коло коней, — пояснив Хандо. — Думаю, ваш кінь буде добре доглянутий.

— Він уже був доглянутий і знову буде доглянутим, — кинув Вітіко.

Сказавши, Вітіко пішов від слуги до стайні. Побачив, що коні добре поставлені й прикриті попонами. Докладніше розповів Раймундові, що той має робити, погладив свого сірого коня й вийшов. Пішов через подвір'я й шукав залу, де колись Генріх приймав його і частував обідом. Зайшов до зали. Вона була точнісінька така, як і тоді, стояв стіл, видніла зброя, а на цвяшку на віконному стояку висів золотий обручик для кіс із дрібненькими отворами. Проте в залі не було нікого. Вітіко пішов у двері до наступної кімнати. Ця теж була безлюдна. Стоячи посеред кімнати, почув кроки, зайшов Генріх. Він провів Вітіко крізь ще одну, теж безлюдну кімнату до третьої, де сиділа Вюльфгільта. Вона підвелася від п'яльців і пішла назустріч Вітіко.

— Ласкаво просимо, Вітіко! — запросила вона.

— Я приніс своє шанобливе вітання, — привітався Вітіко. — Я приїхав, висока пані, у ваш гостинний дім, щоб попросити про ночівлю.

— Мій чоловік і я приймаємо вас, — відповіла жінка, — і дозволили б ночувати тут не одну ніч.

— Але мій шлях лежить завтра вранці далі, — пояснив Вітіко.

— Тож насолоджуйтесь сьогодні тим, що є в нашому домі, — всміхнулась Вюльфгільта. Пішла й сіла на своє місце, сказавши Вітіко, щоб і він посидів із нею.

Вітіко сів, поряд із ним сів і Генріх. Вюльфгільта глянула на Вітіко своїми синіми очима і мовила:

— Уже чотири роки, як ви не були в нашому домі.

— Я теж про це саме подумав, — кивнув він.

— Тоді нехай ті кілька годин, які ви провели тут, будуть для вас добрим спогадом, — побажала Вюльфгільта.

— Людина часто пам’ятає кілька годин, а забуває безліч, — сказав на те Вітіко.

— Атож, — погодилася Вюльфгільта. — Якщо тоді ви навіть на ніч не лишилися в нашому домі, то й сьогодні лише заночуєте.

— Так тоді склалося, — виправдовувався Вітіко, — і складається так і тепер.

— Що ж, тоді дотримуйтесь того, як складається, і нехай усе завжди складається на краще, — мовила жінка.

— Інколи добре йде навпереміну з лихим, — зауважив Вітіко.

— І з почесним, — додала Вюльфгільта. — Ви довго були в богемського князя Собеслава, а потім він послав вас на земельну раду.

— Я був цілий рік у Богемії, коли правив Собеслав, і лише кілька днів коло нього, коли він уже готувався до смерті, — розповідав Вітіко, — і поїхав я, висока пані, не на земельну раду, а на добровільний з’їзд панів Богемії і Моравії, щоб про випадок смерті Собеслава обрати йому наступника, хоча перед тим пани вже присягли синові Собеслава. Мене не послали на той з’їзд, просто Собеслав, довіряючи мені, хотів лише знати, що відбувається, поки він хворіє. Я сам поїхав на той з’їзд.

— І ви ж промовляли там, — нагадала Вюльфгільта.

— А вони дозволили мені слухати свої наради та постанови, — розповідав Вітіко.

— А ви були під час смерті Собеслава? — запитав Генріх.

— Я бачив, як він помер, — відповів Вітіко.

— Він був уклав союз із Конрадом Гогенштауфеном і став ворогом нашого покійного герцога Генріха, — сказав Генріх, — але я все-таки шанував його і засвідчив своє шанування, коли бачив його.

— Вітіко, а ви бачили його Адельгайду? — запитала Вюльфгільта.

— Я розмовляв із нею, і вона дала мені подарунки від князя за мою службу, — відповів Вітіко.

— Як вона пережила смерть чоловіка? — запитувала далі Вюльфгільта.

— Молилася за нього і померла в жалобі, — зітхнув Вітіко.

— Ми чули про це, — кивнула Вюльфгільта. — А хтось опікується її дітьми?

— Князь Владислав, — відповів