Вітіко - Адальберт Штіфтер

Вершники знову рушили, і Вітіко тепер їхав швидше, ніж досі. Решта — за ним, а полонений був змушений підбігати, щоб устигати за Раймундовим конем. Отак вони зрештою добулися до хат Гауценберґа.

Чоловіки спішилися, полоненого прив’язали до конов’язі. Прив’язавши й коней і ретельно накривши їх попонами, почали піклуватися про них.

Упоравшись, Вітіко сів за один зі столів, що стояли на вулиці, чоловік у бурому вбранні сів трохи поодаль від Вітіко на лаву за тим самим столом. Крамар, якого Вітіко бачив чотири роки тому на цій вулиці, знову сидів на вулиці перед заїздом. Крім Вітіко з його людьми, більше ніяких гостей не було.

— Раймунде, — мовив Вітіко, — ану, приведи мені сюди того на мотузці.

Раймунд відв’язав мотузку від конов’язі, привів полоненого до столу Вітіко і став поряд з ним.

З дверей та воріт заїзду вийшло кілька людей і приглядалися здалеку до Вітіко і тих, хто був із ним.

— Скоро буде чотири роки, — заговорив Вітіко, — як ти сидів за столом тут на вулиці перед цим заїздом зі своїм сивобородим товаришем, що сьогодні втік у чагарях, і я теж тоді зі своїм конем і в цьому самому одязі відпочивав тут опівдні. Правда?

— Я не знаю, що тут було чотири або три роки тому, — відповів чоловік. — Якщо ви хочете віддати мене катам або повести звідси далі та вбити в якійсь канаві, воля ваша.

— Я гарантував тобі життя, — нагадав Вітіко.

— Зате можете катувати мене, — кинув чоловік.

— Я не катуватиму, — мовив Вітіко.

— Я завжди вірно служив герцогу Генріху, але оті, що з єпископом, — лихі люди, — поскаржився чоловік.

— Я не віддам тебе людям єпископа, — запевнив Вітіко. — Я сам тебе судитиму.

— Тут нема що судити, бо я невинний, — заявив чоловік.

— Чудово, — всміхнувся Вітіко, — невинних людей я захищатиму. А тепер кажи.

— Так, це я сидів на цій вулиці чотири роки тому, — признався чоловік.

— І тому ти сьогодні з тим другим стріляв по нас з арбалета? — запитав Вітіко.

— Може, той другий по вас стріляв? Я не бачив, як підходив до нього, — відбріхувався чоловік.

— Тож ти випадково підійшов до нього? — запитав Вітіко.

— Я підійшов до нього випадково, — підтвердив чоловік. — Я йшов до церкви Святого Ульріха молитися.

— То ти й чотири роки тому випадково сидів із ним на цій вулиці?

— Випадково, — відповів чоловік.

— Куди ж ти йшов, якщо по дорозі до церкви Святого Ульріха ти опинився в густих чагарях, а не на стежці? — запитав Вітіко.

— Я побачив, що там стоїть чоловік, і пішов до нього в кущі, бо він погукав мене, — вигадував чоловік.

— А коли по мені влучила стріла і я помітив одразу ще й стрілу на одязі свого супутника, — насідав Вітіко, — ти стояв зі своїм товаришем у чагарях і ви дивилися на нас, а коли мій слуга підійшов до тебе, поряд із тобою на траві лежав арбалет. Якщо я гарантував тобі життя і не віддам тебе на тортури, то подумай, що кара через брехню буде тяжча.

— Це все гідна жалю помилка, — викручувався чоловік, — я завжди вірно служив високому герцогу Генріхові, і мене хвалили. А високий герцог оголосив, що треба ловити і приводити розвідників. Мій знайомий сказав тоді чотири роки тому за цим столом, мовляв, ви розвідник, але ж ви не поїхали до ворога, до Леопольда в Австрію.

— Тож ви засідали на шляху в Австрію? — допитувався Вітіко.

— Ні, — заперечив чоловік, — то тільки балачки такі були.

— Гаразд, — кивнув головою Вітіко, — а що було сьогодні?

— Мій знайомий, пускаючи стріли, сказав, що ви розвідники і йдете від Леопольда. Він хотів вас трохи подряпати, бо ж вас було троє, та от тільки його стріли не пробили вашої шкіри і одягу вашого зброєносця.

— Ви тоді в Гауценберґу не дуже придивлялися до лосячої шкіри мого обладунку, — мовив Вітіко.

— А я тоді казав своєму знайомому, що ви дуже шляхетний пан і ніякий не розвідник.

— А тобі твій знайомий сказав, навіщо він стріляв по моєму зброєносцеві? — запитав Вітіко.

— Він боявся його більше, ніж другого, — відповів чоловік, — та й по другому він потім теж би стріляв.

— А якби він нас просто подряпав, невже він думав, що ми не будемо