Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Знаю.

— Ти знаєш про це? — здивувався Вітіко.

— Так, знаю, — повторила Берта. — Ходімо чимшвидше до батька-матері.

Молодята пішли додому. Вітіко подав Берті руку. Дівчина поклала свою руку в його, і дві постаті пішли узліссям по стежці до дому Генріха. Підійшовши до ущелини, де дві стежинки знову сходились, Вітіко побачив, що Вольф і досі сидить на кам’яній брилі в ущелині між кущами. Помітивши пару, Вольф підскочив із каменя і широкими стрибками побіг по ущелині до садиби. А Вітіко і Берта поверталися вздовж струмка до того самого дому, з якого недавно вийшов Вітіко.

Прийшовши додому, молодята зайшли крізь ті самі двері, в які Берта завела Вітіко, коли він приходив уперше. Вони зайшли в передпокій, а потім у залу. Там не було нікого. Аж тут нарешті Берта забрала свою руку з руки Вітіко й заквапилась у далекі покої. Вітіко пішов до своїх людей.

Чоловік у бурому вбранні ще досі спав на ліжку, Раймунда не було. Вітіко знову вийшов і пішов у стайню. Коло дверей до чужих коней слуги Хандо і Раймунд стояли і розмовляли.

— Хандо, — сказав Вітіко, — піди до свого господаря і запитай його від мого імені, чи можу я зараз прийти до нього і порозмовляти з ним.

— Гаразд, іду, — відповів Хандо й пішов у дім.

Вітіко тепер звернувся до Раймунда:

— У нашій кімнаті стоять наїдки і напої. Якщо хочеш їсти чи пити, то йди й бери, чого тобі треба. Я зараз не їстиму. А той спить, і нехай собі спить.

— Піду щось поїм, — кивнув головою Раймунд.

Слуга Хандо повернувся і мовив:

— Я маю провести вас до господаря.

— Ну, то веди.

Слуга пішов попереду, Вітіко — слідом за ним. Із передпокою за обкутими залізом вхідними дверима слуга повів Вітіко до покою, де Генріх сидів за столом сам. Коли Вітіко зайшов, він підвівся. Дочекавшись, поки піде слуга, Вітіко заговорив:

— Якщо вам до вподоби слухати мене, я повинен сповістити вам дещо, що стосується і вас, і мене.

— Кажи, Вітіко, — дозволив Генріх, — ця кімната моя.

Показав на стілець, а коли Вітіко сів, сів і сам.

— Чотири роки тому, — почав розповідати Вітіко, — я приїхав у ваш ліс, їдучи з Пассау в Богемію. Наступного дня була неділя, тож я лишив свого коня у вугляра на ручаї Міхель і пішов у ліс помолитися. Після молитви я побачив на узліссі дівчину, ще дуже юну. Дівчина мала на голові вінок із диких лісових троянд. Я озвався до дівчини, ми сіли на камені й базікали про всячину, як ото базікають діти. Та дівчина була вашою донькою Бертою і привела мене у ваш дім. Я ту дитину не забув, і її образ завжди був у моїй пам’яті. Потім я подумав: якби я зробив що-небудь, щоб мене вважали за одного з добрих людей нашої країни, я б приїхав і запитав, чи може Берта стати мені за дружину. Час для цього запитання ще не настав, бо я ще нічого не спромігся зробити. Сьогодні я приїхав до вас і попросив змоги скористатися вашою гостинністю на одну ніч. Ви дали дозвіл. Потім я пішов до вашої дружини, щоб привітати її, і вона з добротою розмовляла зі мною. Згодом я пішов у ліс, пішов навмисне, бо хотів знайти Берту. Я знайшов, і там передчасно вилетіло з вуст те, про що годилося б говорити згодом. Я сказав, що крім Берти, я ніколи жодної жінки не візьму собі за дружину, і Берта сказала, що, крім мене, вона ніколи не вийде заміж за іншого чоловіка, і я поцілував вашу доньку у вуста. Якщо ви такий чоловік, який вважає, що цим своїм учинком я порушив правила гостинності, я дам вам сатисфакцію, яку ви цілком слушно могли б вимагати. Завтра я повинен їхати далі. Певне, десь за чотири дні я вже повернуся. Те, що я пообіцяв Берті, вже непорушне, має чинність. Берта поводиться так, як і повинна.

Вітіко замовк. Генріх заговорив після невеличкої паузи:

— Вітіко, а тепер послухайте мене. Від давньої садиби Рандсгоф, маєтку Піпіна і його сина Карла, понад лукою Брунненау та річкою Інн видно вгору проти її течії скелю, на якій стоїть замок Юґельбах. Той замок — дім нашого роду. Я Генріх фон Юґельбах. Мене називають Мандрівцем, бо я бачив маєтки багатьох панів і подорожував суходолом і морем. Але в моєму лісовому домі ти бачиш, що я живу спокійним життям. Мій батько — Верінгарт фон Юґельбах, моя мати — Бенедикта фон Ашах. Мій брат — Ґебгарт фон Юґельбах, найстарший брат Верінгарт помер. Моя дружина — Вюльфгільта фон Дорнберґ. Берта — наша єдина дитина. Шляхетний чоловік, Адельрам фон Ашах, наш дід і батько нашої матері Бенедикти, помер, і спадщина Ашахів із дорожніми зборами і податками по цей і по той бік Дунаю перейшли нашій матері, бо Адельрам не мав інших дітей. На території Ашахів є село Гількерінґ, належне двом шляхетним братам фон Шилінґс-фірст, і це єдине село, яке не становить