Вітіко - Адальберт Штіфтер

частини спадщини. Ми з моїм братом Ґебгартом спустилися з Інна на Дунаї до Ашаха і збудуємо два замки. Один ми збудуємо на горі за селом Гількерінґ і назвемо його Штауф, а другий — на лісовому плато, яке тягнеться від Ашаха до старовинного міста Ефердінґена, і назвемо його Шауенберґ, бо ж у нашій мові є слово schauen, дивитися, і замок дивитиметься на край за Дунаєм, де тече Міхель, і на край, куди тече Дунай, а також на гори навпроти Штірійської марки. Юґельбахи в Штауфі та Шауенберґу повинні набути могутності й пов’язати свою долю з долею країни. Тепер, Вітіко, ти знаєш наш рід. А зараз я скажу про сатисфакцію. Ви в битві мали на білому щиті червону лісову троянду, тож дивіться, щоб ця троянда квітнула в долі вашої країни, а тоді приходьте. Аж доти Берта відокремлена від вас, а ви від Берти. На вашу думку, така сатисфакція справедлива?

— Справедлива, — відповів Вітіко, — і я дякую вам за ваші слова. Я ніколи не думав здобути Берту по-іншому, ніж так, і ніколи б не думав діяти по-іншому, навіть якби Берти не було.

— Тож дій, — схвалив Генріх, — і коли буде замок, у якому є троянда, то, думаю, замок Троянди і замки Штауф та Шауенберґ зможуть існувати далі в однаковій величі та порозумінні. Як гість ви завжди бажані в моєму домі. А тепер я маю розповісти жінкам, про що ми тут розмовляли. Дозвольте мені піти.

Генріх підвівся, Вітіко теж, чоловіки подали один одному руки, і Вітіко вийшов із кімнати. Вийшов на подвір’я і побачив Вольфа, що підбіг до нього й мовив:

— А ви довгенько не приходили до нашого дому.

— Ти вже зачекався? — запитав Вітіко.

— Еге ж, зачекався, — кивнув головою Вольф.

— Я не міг приїхати раніше, — пояснив Вітіко.

— Покладайтесь на мене, я в усьому допомагатиму вам, — запропонував Вольф.

— Гаразд, я скажу, коли буде потрібна твоя допомога, — відповів Вітіко, — і тоді подякую за неї.

— Та я не задля подяки, — протягло мовив Вольф, — а допоможу з радістю. Наш господар суворий, він бачив увесь світ, люди називають його Мандрівцем, але я не казав йому цього. А загалом він добрий.

— Я вже пересвідчився в цьому, — підтвердив Вітіко, — він завжди був гостинний до мене.

— Еге ж, він гостей любить, — сказав Вольф.

Вітіко попрощався з ним і пішов у свої покої. Там він побачив, що і чоловік у бурому вбранні, і його слуга Раймунд уже сидять на стільцях. Вітіко помітив, що наїдків та напоїв стало трохи менше. Раймунд розповів, що коні вже доглянуті, тож тепер можна спочити. Вітіко не їв і не пив, а тільки сів на стілець.

Трохи згодом зайшло сонце, і в домі пролунав дзвін. Вітіко підвівся і з Раймундом та чужим чоловіком пішов до великої зали. Там усе приготували для вечері так, як Вітіко вже бачив, коли вперше відвідав дім. Його провели до верхнього краю столу до Генріха та Вюльфгільти. Генріх стояв на чолі столу, Вітіко сказали стати ліворуч від нього, праворуч уже стояли мати і Берта. На верхньому краї столу було ще двоє чоловіків: Генріхові васали на ймення Гартніт і Лютольт. Слуги чекали на нижньому краї столу, серед них стояли й Раймунд і чоловік у бурому вбранні. Генріх проказав уголос молитву, люди відповідали йому. Після молитви всі сіли, дві служниці поприносили страви. Їх подали на стіл усі одразу. На верхньому краї столу стояли риба, смажена птиця, оленяче м’ясо, тістечка, хліб і вино. На нижньому — бараняче м’ясо, пиво і хліб.

Після вечері Генріх, як і на початку, проказав молитву. Потім усі, хто сидів на нижньому краї столу, розійшлися, і Генріх сказав Вітіко:

— Нехай тобі як гостеві ця вечеря піде на пожиток, а оскільки ти рано-вранці маєш їхати далі, то попрощаймося.

— Нехай вам буде приємне все те, — додала Вюльфгільта, — що ми за такий короткий час змогли запропонувати вам тут, і приїжджайте як гість знову до нашого дому. Ми з чоловіком охоче прийматимемо вас. Його воля — це моя воля.

— Дякую вам, шляхетна пані, — подякував Вітіко і обернувся до Берти: — Нехай і Берта дізнається про щастя, яке ви бажаєте тим, хто любиться.

— Нехай Вітіко досягне, чого сподівається, — побажала у відповідь Берта.

— Він прагнутиме цього, — запевнив Вітіко, — а Господь подбає про решту.

Подав Берті руку, дівчина протягнула й свою.

— Я проведу вас до кімнати, — запропонував Генріх.

Вітіко і Берта відпустили руки. Вітіко вклонився Вюльфгільті, Берті, а також васалам. Усі вони відповіли Вітіко поклонами, і він із Генріхом пішов до дверей. Господар провів його аж до призначеного гостям приміщення, і там вони попрощалися.

Раймунд і чоловік у бурому вбранні вже були в кімнаті, всі троє повмощувалися спати.

Тільки-но засіріло, як Вітіко вже вийшов із приміщення. В коридорі, що вів від нього надвір, уже був