Вітіко - Адальберт Штіфтер
Вітіко далі йшов тією стежкою. Спершу він ішов краєм лісу, потім поміж деревами, далі знову краєм лісу і всякчас піднімався вгору. Потім підійшов до величезної гранітної брили, що випиналася між м’якою травою і була вища від лісових хатин, з неї можна було дивитися вниз на клени, лісовий дім і далі на гори. Перед брилою стояла дерев’яна лава, а поряд із лавою — Берта, Генріхова донька. Під її ногами була зелена трава, під нею — сірий камінь, вище від неї — сірий камінь, а позаду — темний ліс.
Берта була вже не така, якою Вітіко бачив її вперше: в сорочці з білими рукавами та заплетеними косами, а мала на собі пишну фіалкову сукню, зібрані коси були прикриті срібною сіточкою.
Дівчина стояла і дивилась на Вітіко, Вітіко дивився на неї. Зрештою вона проказала:
— Вітіко, ти приїхав?
— Приїхав, — відповів він, — а ти знову стоїш, наче моє пророцтво, на узліссі, але без троянд.
— Можна робити всякі вінки, — відказала Берта. — З вересу, з пахучої водяної коноплі, з зеленого листя брусниці.
— Темно-червона лісова троянда — твоя найгарніша оздоба, — мовив Вітіко, — і моє щастя. Ох, Берто, ти стала така гарна!
— Та й ти, Вітіко, погарнішав, — сказала Берта, — і цілі два роки жив у Горній Плані по той бік лісу.
— Моя мати має там дім, — пояснив Вітіко.
— І ти жив у тому домі, — казала далі Берта, — допомагав людям, виконував дрібну роботу, ходив у хати до людей, запрошував їх до себе в світлицю, їздив на своєму сивому коні по шляхах навколо Плани, відвідував сусідів у лісі й далі за лісом і ходив на гору, де стоїть червоний хрест.
— Я дивився з гори на ліси, які можна бачити звідти всюди навколо, — сказав Вітіко.
— Дівчата з Плани назвали ту гору горою Вітіко, — додала Берта.
— Ніколи не чув, — здивувався Вітіко.
— Вони назвали її так, коли ти там був, — пояснила Берта, — і називають її так, коли ти пішов звідти. Ти був із лісовими людьми на горі Високій і пішов у Прагу, а тепер знову повернувся на батьківщину.
— Берто, звідки ти знаєш це все? — ще дужче здивувався Вітіко.
— Від Влтави сюди йде багато шляхів, інколи ходять тут прочани, а наш слуга Вольфрам знає всі шляхи.
— Ту гору називають Кржижовою, — уточнив Вітіко.
— Ти пішов до князя Собеслава і вірно служив йому, — казала далі Берта.
— Він був для нашої країни справедливим і зичливим володарем, — мовив Вітіко.
— Ти ходив до нього в замок, коли він лежав на смертному одрі, — розповідала Берта, — й лишався коло нього, аж поки пани зібралися для вибору наступника.
— Дехто лишився вірний йому, дехто відступив, — сказав Вітіко.
— І ти пішов задля князя в Прагу, пішов на з'їзд панів, переконав їх, щоб вони вислухали тебе, і приніс князю звістку.
— Саме так, Берто, і було, — кивнув головою Вітіко.
— І ти був коло князя, як він помирав і його ховали, — розповідала Берта, — а потім зі злоби на нового князя пішов на два роки в ліс.
— Не зі злоби, — заперечив Вітіко, — просто я не служив князеві, бо право ще належало Владиславу, сину Собеслава.
— А як не стало того права, ти з добрими людьми пішов до іншого Владислава, брав участь у битві на горі Високій, добре надолужив шкоду, яку завдали зрадники, після смерті Сміла отримав провід над лісовими людьми, а під час битви мав білий щит із темно-червоною п’ятипелюстковою квіткою дикої троянди.
— Що я робив, я вже точно не пам’ятаю, — відповів Вітіко, — а от білий щит із темно-червоною п’ятипелюстковою квіткою дикої троянди я таки мав, — підтвердив Вітіко.
— Ви, ти і лісові люди, поїхали з князем до Праги, — казала Берта, — ти став їхнім військовим проводирем, ти з князем їздив до короля Конрада в Нюрнберґ, ти з Одоленем бився з ворогами і дав змогу втекти моравським князям. Князь своїм присудом ушанував тебе, і ти повернувся до лісових людей у Плану.
— Так воно, Берто, все й було, —
