Вітіко - Адальберт Штіфтер
Підготувавши коней, Вітіко і двоє його людей поснідали стравами, принесеними до їхньої кімнати. Потім коней вивели на подвір'я, і чоловіки пішли до них. Прийшов і Вольф, принісши багато мотузок, які Раймунд прив'язав до свого сідла. Гості посідали верхи на коней, і тут до них уже вийшов Генріх, провівши їх до воріт.
Вольф відчинив обидві стулки воріт і кивнув на прощання головою Вітіко. Генріх вивів гостей за ворота і вже там подав Вітіко руку й мовив:
— Я дякую вам за довіру, яку ви засвідчили мені цієї ночі.
— Бувайте здорові! — мовив Вітіко.
— Бувайте здорові! — попрощався й Генріх.
Вершники рушили, а Генріх зайшов назад у ворота.
Вітіко зі своїми супутниками їхав униз вздовж дзюркотливого потічка до лісу, а потім у лісі аж до ручаю Міхель. Перейшли його, і Вітіко поїхав до хатини вугляра Матіаса.
Вугляр Матіас відійшов від складеного багаття, що вже курилося, для випалювання вугілля, а його дружина і діти повибігали з хатини.
— Матіасе, дай нам попити свіжої води! — попросив Вітіко.
— А ви не хочете зайти до хати? — запитав вугляр.
— Ми одразу їдемо далі, — відповів Вітіко.
— Тож ви не лишитесь? — запитала Марґарита.
— Я невдовзі приїду знову, — пообіцяв Вітіко.
— Ох, через багато років! — зітхнула дружина і пішла й принесла в зеленому глечику свіжої лісової води. Вітіко попив і передав глечик своїм супутникам.
Потім із коня подав руку вугляреві, а також його дружині Марґариті. Після цього вершники проминули дим багаття і поїхали далі на південь.
Вершники вервечкою їхали під старими високими ялицями вгору по схилу широкої гори вузенькою стежкою, пригинаючись під низьким гіллям. Дійшовши до червоного хреста, помолились і знову поїхали лісом угору. Десь за півгодини вибралися на безлісий белебень, звідки Вітіко колись уперше побачив скелю Трьох Сідал. Обернувшись, побачили ліси та вершини і дим, що здіймався над домом Генріха.
Потім вершники поїхали далі, знову лісом, пологим схилом униз. Ще за годину покріпилися, як звичайно й робили, давши коням попастися, після перепочинку поїхали далі.
Десь опівдні добулися до місця, де на широкій луці росли де-не-де невисокі чагарники. Луку обступали дерева, чимало їх повалив вітер. Вершники їхали по луці, аж тут у бік Вітіко влучила стріла й відскочила від шкіряного обладунку. Вітіко глянув на чоловіка в бурому вбранні й побачив, що й на ньому висить стріла. Миттю глянув у бік, звідки прилетіли стріли, й побачив понад чагарниками тулуби двох чоловіків. Один мав руду бороду, другий — сиву, обидва були в брудному шкіряному одязі. Вітіко взяв у Раймунда спис і пустив коня вчвал до чагарників, а вже в них якомога швидше помчав до напасників. Побачивши це, старий метнувся тікати. Вітіко крикнув другому:
— Якщо ворухнешся і ступиш із місця, я метну цього списа в твоє тіло, а якщо стоятимеш спокійно, подарую тобі життя!
Чоловік не тікав. По стежці, яку Вітіко протоптав у кущах, під'їхав Раймунд, а за ним і чоловік у бурому вбранні.
— А якщо ворухнешся, я метну в тебе цю сокирку! — крикнув Раймунд.
— Раймунде, зв’яжи його, — наказав Вітіко.
Раймунд відв’язав від сідла мотузки, які дав Вольф, і спішився. Подав чоловіку в бурому вбранні вузду свого коня і сказав:
— Потримай коня, поки я впораюсь.
Чоловік у бурому вбранні взяв вузду і тримав Раймундового коня. Сам Раймунд, піднявши вгору сокирку, пішов до рудобородого, що навіть не ворушився. Підступивши до нього, Раймунд кинув сокирку на траву, взяв обидві руки напасника, стулив їх передпліччями перед грудьми, обмотав мотузкою й зав’язав кінці. Чоловік не пручався. Потім Раймунд знову взяв сокирку, підібрав арбалет, що лежав на землі, й повів полоненика до Вітіко. Там вирубав сокиркою гілку з куща, зробив з неї цурпалок і закрутив вузол ще дужче, а потім прив’язав до обмотаних рук ще одну мотузку, щоб вести полоненика, і мовив:
— Ну, мерзотнику, тепер ти готовий.
— Веди його з нами, — наказав Вітіко.
Раймунд дав кінець мотузки в руки чоловіку в бурому вбранні і сказав:
— А тепер трохи потримай його.
Чоловік у бурому вбранні взяв мотузку, а Раймунд почепив арбалет до сідла, сів верхи, вмостився зручніше й забрав мотузку з рук чоловіка в бурому вбранні:
— Я вже готовий.
