Вітіко - Адальберт Штіфтер

Опівдні прибули до хатин у лісі, які мали назву Лгеніце. Там доглянули коней, та й самі пообідали ячмінним хлібом, молоком та яйцями, попили джерельної води. За дві години знову рушили в путь. Пополудні знову проминули хатини, які мали назву Ктіш. Під вечір знову трохи підгодували коней і рушили далі. Заїхали в густий ліс на горі Ондржейов, а звідти спустилися в пустку Яблонец, де призахідне сонце вже зачервонило чагарники і трави. Від тієї пустки поїхали високим ялиновим лісом, а потім довго спускалися пологим схилом, потім знову їхали вгору і знову вниз. Наприкінці останнього схилу виїхали нарешті на відкриту місцевість. На тлі неба на заході видніла невисока гора з конічною верхівкою. Під’їхали до її лівого боку й побачили там гостроверху дзвіницю і церкву, а в південному напрямі — хати Горньої Плани, що збігали вниз. Заїхали в село, а звідти піднялися до кам’яниці Вітіко.

Її мешканці вже спали. Вітіко спішився і постукав билом об двері. Відчинилось вікно, Мартин визирнув і радісно зойкнув, помітивши Вітіко. Вибіг, відчинив браму садиби, і Вітіко, незнайомець і Куто заїхали в двір. Спішилися. Тепер вийшли ще й слуга Раймунд, і служниця Люсія. Мартин нарікав, що для трьох коней немає місця в стайні, хіба що доведеться перевести корів у повітку. Вітіко звелів відвести коней у повітку і прив’язати там. Служницю Люсію він послав до світлиці принести ліхтар. Коли вона принесла, доглянули коней, а вздовж відкритого краю повітки збудували стіну з в’язанок соломи. Потім чоловіки пішли до світлиці. Люсія принесла хліб, сіль, масло і сир. Хотіла піти по пиво до шинку, але Вітіко стримав її, бо не хотів, щоб вона когось будила. Чоловіки їли хліб, сир та масло і пили воду, що за будинком текла цівкою в кам’яний жолоб. Потім пішли спати.

Наступного дня Вітіко відіслав Куто назад і звелів Раймунду готуватися їхати з ним і чоловіком у бурому вбранні. Коли все було готове й чоловіки попили тепле молоко, бо Вітіко звелів нагріти його, посідали на коней. Раймунд був у грубому сірому вбранні, звичайному для тієї місцевості, мав короткий дротик у руці й невеличку сокиру, заховану в ремені сідла. Тепер вершники їхали по дорозі до лісу святого Хоми, а трохи згодом Вітіко звернув із дороги й поїхав на південь. Невдовзі вершники вийшли на берег Влтави і перетнули річку, що в тому місці була мілка, і їхали з того боку по болотистій місцевості до високих скель, із яких збігав бурхливий потік. Доїхали до густого лісу на горі Звонкова, їхали по ньому три години і спустилися потім до гори святого Ульріха. Там, на рівнинах Баварського герцогства, вершники пополудні спочили й доглянули коней. Після двох годин відпочинку поїхали на північний захід уздовж ручаю Міхель, що тік їм назустріч, а потім, оскільки сонце ще високо стояло на небі, повернули від ручаю на північ і їхали до будинку, неподалік від якого Вітіко колись у неділю бачив дівчину Берту у віночку з диких троянд і в якому його приймали як гостя.

Чоловіки під’їхали до воріт садиби. У воротах відкрилося вічко й показалася голова слуги. Вічко закрилося, і слуга відчинив ворота. Під аркою воріт стояв Генріх і сказав Вітіко:

— Вітаю тебе! Як добре, що ти не забув про моє запрошення і знову приїхав до мого дому. Тебе з твоїми людьми прийматимуть тут як друга.

— Дякую вам, — відповів Вітіко, — ми просимо тільки про місце для короткого перепочинку сьогодні, про якийсь харч для нас і наших коней і про притулок на ніч. Рано-вранці ми знову рушимо в путь.

— Як вам завгодно, все залежить від ваших намірів, — відповів Генріх, — бо було б несправедливо примушувати гостя лишатися довше, ніж він хоче, нехай гість лише знає, що його радо вітатимуть.

— Я дякую вам за такі слова, — мовив Вітіко.

— Тож заїжджайте, — запросив Генріх і відступив убік.

Вітіко зі своїм супроводом заїхав у двір. Вершники спішилися, слуга, що відчиняв ворота, і ще один, який надійшов, узяли коней і повели їх до стайні. Генріх провів Вітіко до дверей із подвір’я в будинок, решта двоє йшли за ними. Дійшовши до дверей, Вітіко побачив, що до них ще треба піднятися на кілька сходинок. Піднявся разом зі своїми людьми і опинився в довгому коридорі, посеред якого були підняті опускні ґрати, всі пройшли під ними. Далі видніли двері, Генріх відчинив їх і пустив чоловіків до приміщення, що складалося з двох кімнат, де стояли різні інструменти та ліжка.

— Отут, Вітіко, буде вам відпочинок і притулок, — проказав Генріх. — Тут вам ніякий шум не заважатиме. А якщо вам буде до вподоби, то ходімо до моєї дружини й привітаємо її.

— Я скоро прийду, — мовив Вітіко, — а тим часом перекажіть високій пані моє шанування.

— Перекажу, — кивнув головою Генріх, — і бувайте здорові.

— Бувайте здорові й ви! — побажав Вітіко.

Генріх вийшов із приміщення, і троє чоловіків лишилися самі.

— Я піду гляну до коней, — сказав Раймунд.

— Іди, а невдовзі і я прийду до них, — мовив Вітіко.

Раймунд вийшов, чоловік у бурому