Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
до другої — і от вже вовтузяться утрьох на розстеленому бі-
ля стільців пледі. «І в темний ліс ягняток поволік!» — виго-
лошує Роберт. Він вже не монстр, але кусається. «Обереж-
но, книжка!» — Марина вихоплює з-під купи подарунок
36
Амалії. «Обережно, зуби!» — гарчить Роберт, хапаючи до-
ньок за п’яти.
Кароліна милувалась братом. Усе викликало симпатію
у цьому малознайомому чоловікові, що вже майже нічим не
нагадував того Роберта, який після дев’ятого класу рушив
роздовбаним рейсовим автобусом шукати свого місця у сто-
лиці. Приємно було думати «мій брат» про цього мужчину, який щойно був спокійним та врівноваженим, і от вже дуріє, наче підліток. «Мій брат, — повторила Кароліна подумки, —
ним неможливо не захоплюватись».
Діти слухняно почистили зуби, вони робили це, сидячи у ван-
ні. Білі краплі зубної пасти спадали у воду, розходились мо-
лочними плямами. Малих одну за другою помили, загорнули
в білі махрові рушники й понесли до дитячої кімнати.
— Ванна вільна, — озирнулась Марина. — Халат у жовті
квіточки тепер твій, он на гачку, бачиш?
Кароліна взяла три мандаринки з таці на столі й зачини-
лась у ванній. Там ще стояв теплий дух від щойно випущеної
води, у дзеркалі нічого не було видно — суцільне матове скло.
Провела долонею, стираючи краплі пари — глянула на себе, випнувши нижню губу. Так вони роблять однаково? Чи як?
Після довгої дороги, вокзальної тисняви, відчайдушних зу-
силь зорієнтуватися і не заблукати на новому місці, після пе-
реповненого новими враженнями дня вона заслужила на
якусь маленьку втіху. Особисто для себе. Мандарини та гаря-
ча ванна — цього поєднання було достатньо, аби завершити
день маленьким приємним акордом. Світле після темного, те-
пло після холоду — останнє слово мало залишитись за чи-
мось хорошим. Так у неї було завжди. День не мав права за-
кінчитись сваркою батьків або поглядом у вікно на смітник; вона мала перед сном отримати вітамін радості.
Зараз біля неї, у гарячій воді, коливалися три мандаринки.
Свіжий запах збудив у пам’яті картинку з минулого: лісовий
37
ставочок — «калюжа», казали на нього люди — а на поверх-
ні, саме задля того, аби ставок не відчував себе калюжею, по-
гойдуються зірвані нею купальниці… Ці сонячні квіти рясно
вкривали низину поблизу Висічі, розквітали наприкінці вес-
ни — до її дня народження. Вона сама собі дарувала букет
травневих золотих куль на високих стеблах з восковим лис-
тям. Вони мали запах мандарин і ніколи не хилилися до зем-
лі. Нібито й нічого особливого в тих простих квітах не було, а поза тим кращих Кароліна не знала. Колись, ще дитиною, спробувала силою пробитись досередини міцно згорнутої ку-
лі, роздерла стулені пелюстки, видобула на світло маленьку
чорну комашку — і викинула понівечену квітку в рівчак. Зго-
дом лише торкалась позолочених пелюсток, придивлялась до
рук — чи, бува, не залишається золотого пилу на пучках паль-
ців. А тоді й зовсім припинила зривати купальниці; лежала
у траві, спостерігаючи за тим, як вони світяться над головою
на тлі синього неба — і поверталась додому, залишаючи їх на
волі. Найкращі квіти — не в букеті.
Свіжий запах травневої купальниці стояв у ванній кімнаті, Кароліна вже відчувала легке пощипування на стегнах — ман-
дарини не лише ароматом нагадували про себе. Напруження, що супроводжувало її, зникло. Усі страхи та невпевненість ві-
дійшли.
Кароліна ліниво упіймала одну, обережно почистила, на-
магаючись зняти скоринку однією квіточкою — щоб легше
було потім прибирати; і відпустила сонячний човник у пла-
вання. Він проплив біля плеча, погойдуючись. Притискала
язиком до піднебіння солодкі часточки, ковтала ароматний
сік, розтягуючи задоволення.
Гаряча вода підсилювала мандариновий запах; саме з цьо-
го запаху починалось нове життя. Завтра о дев’ятій виходи-
мо з дому.
Коли на воду було спущено другий рудий батискаф, у двері
легко постукали.
38
— Це я, — голос Марини. — Амалія книжку забула, вона на
умивальнику, вибач. Хоче, щоб Роберт почитав їй перед сном.
Кароліна відчинила, прикрившись рушником; подала, стру-
сивши краплі, книжку-незмокайку — і знову обережно зану-
рилась у воду.
— Далеко піде дівчинка, — Марина подала чоловікові
книжку.
— Що таке?
— У ванні плавають мандаринки та скоринки від манда-
ринок. Чисто латаття на ставку. І вона ніжиться серед них.
Роберт видав два однакові звуки, щось ніби як ги-гичи гм-
гм. Вигуки підтримки та задоволення.
— Цю хотіла? — запитав малу, розгорнувши книжку.
А дружині відповів: — Справжня жінка з неї буде. Побачиш.
— І знаєш, — додала Марина, — вона має бути дуже фото-
генічною, хоча на перший погляд — дівчина як дівчина, нічо-
го особливого. Окрім волосся.
А Кароліна лежала у ванні, серед дрейфуючих на воді ман-
даринових скоринок і думала: помітила їх Марина чи не по-
мітила? Не хотіла, щоб Марина їх зауважила. Це означало б
виглядати в її очах дивачкою. Або ще гірше — такою, що, схо-
вавшись, поглинає смаколики. Марина була їй симпатична, і вона була господинею дому, де Кароліна мала намір затри-
матись, поки не виникне інша можливість, а така можливість
неодмінно виникне. Кароліна відчує її наближення, вона її не
пропустить. У неї, зрештою, і вибору нема, окрім як не про-
пустити щасливої нагоди.
Після висічівського штилю столиця жбурнула її у шторм
нових відчуттів, вражень та знань, Кароліна вчилась на кож-
ному кроці. Навіть зуби почистила на ніч. Вдома робила це
зранку, але на те й звички, аби їх змінювати; як сказала Ма-
рина, життя сильніше за правила, воно їх шліфує.
Вода у крані тут мала інший смак, її й не пили, як вже всти-
гла переконатись Кароліна. Купували в бутлях, очищену; її
39
привозили хлопці в синій уніформі, доправляли на двана-
дцятий поверх, просто до хати. Доброго дня, воду замовляли?
І махрова м’якість халата в жовті квіточки була незвично-
лагідною, і дотик білизни, постеленої на канапі, був інший, ніжніший, не такий, як вдома. Велюрова м’якість штучного
леопарда під рукою, і світло вітражного нічника — сонце крізь
льодяник — усе оберталося радістю та спокоєм. Кімната зни-
кла в темряві, щойно натиснула на вимикач, проте за кілька
секунд ожила невиразним сяянням, джерело якого ховалось
десь внизу, надворі. За деякий час можна було
