Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко

навіть обриси мушель на скляних поличках, вони зворушли-

во, ніби живі істоти, реагували на один лиш натяк на світло.

Я ніколи не буду бідною.

Я ніколи не буду нещасною.

Два заклинання, дві останні думки нескінченного дня. Ка-

роліна повторила їх перед тим, як запасти в глибокий сон.

3

Її збудило тремтливе нетерпіння, ніби торкнуло плече. Роз-

плющила очі, на губах усміх — як воно добре! З радості, з пе-

редчуття нових можливостей починався день.

У ліфті зауважила, на які кнопки натиснув Роберт: спочат-

ку на одиничку, тоді — на кнопку-прискорювач усіх дій ліф-

та — пояснив, що воно таке. Двері одразу й зійшлися докупи.

Зрозуміло, двічі повторювати не треба.

Ранок у розпалі, а сонця не видно, хоч вікна одного з бу-

динків, що витяглись широким та високим колом, горять не-

стерпним золотом. Місто! За вікном автомобіля — миготін-

ня вулиць, машин, світлофорів. Погляд вихоплює із загальної

метушні окремі картинки: білий одяг на чорних манекенах

у вітрині, яскрава клумба неправильної форми, потік людей, зосереджений в одному напрямку — до великої літери М.

За п’ятнадцять десята братів «Форд» припаркувався на стоянці

40

біля торгового центру, і до візуальних вражень додалися слу-

хові: проспект вирував, немов вода шуміла, вириваючись

з тісної труби з несамовитим напором та лякаючою енергією.

Повітря вже набухало ранньою спекою та важкістю автомо-

більних викидів. Місто дихало, як затятий курець. М’яко

траскали дверцята машин, попискувала сигналізація; ніхто

не йшов спокійно, усі бігли, усі поспішали, віддавшись зосе-

редженій напрузі живого виру, що затягував усіх у службо-

вий вхід біля стоянки.

У залитому штучним світлом холі було порожньо, лиш по-

одинокі службовці відкривали секції, піднімали ролети — го-

тувались до початку робочого дня, до зустрічі з покупцями.

Масштаби торгового центру лякали, гігантський магазин міг

легко поглинути й трибудинкову Висіч з усіма її стаєнками та

курниками. Що тут робитиме Кароліна? Перевірятиме наяв-

ність та штампуватиме якийсь товар на складі? Чи їй довірять

фасувати, сортувати, перебирати? Що ще? Вона може робити

щось нескладне за комп’ютером, їх у школі навчили. Або дору-

чать якісь там внутрішні необхідні вправляння з асортимен-

том. Маркування та номери партій, скажімо, звіряти, чомусь

саме такий варіант спав на думку. Вона не знала, що зможе ро-

бити в такому торговому гіганті вчорашня школярка. Але їй не

потрібна будь-яка робота. Їй не треба абичого. Вона має пра-

цювати з людьми, і то не просто працювати, а робити це яскра-

во, так, щоб доля чи випадок не пройшли повз неї.

Що це буде за робота, вона наразі не знала.

— Я тут усе роздивлюсь, що й до чого, — зупинилась, зро-

бивши кілька кроків вздовж вітрини з книжками.

— Ну подивись, — не одразу відповів брат, стишивши

хід. — Роздивись. А тоді щось вирішимо.

Кивком голови Роберт привітався з продавчинею з кни-

гарні, русявою дівчиною з ляльковим обличчям. Та піднесла

руку в зустрічному вітанні, ворухнула губами. За склом не

було чути слів.

41

— Слухай, — йому було важливо залишити сестру не са-

му, — ходімо, я тебе з Олею познайомлю, їм потрібен прода-

вець-консультант.

Оля виставляла на поличку-обертайку нові видання у твер-

дій палітурці. Зблизька її обличчя виглядало ще білішим, а щоки — рожевішими. Вона з цікавістю глянула на управля-

ючого та його супутницю.

— Це Кароліна, моя сестра, — сказав він. — А це — Оля.

Дівчата усміхнулись одна одній.

— Я просто подивлюсь, — випередила будь-які пояснення

та пропозиції Кароліна. — Я тут залишусь, а потім, — вона

подивилась на брата, — тебе знайду.

Вона відчувала напруженість долоні, що лежала на її пле-

чі, вона розуміла, що затримує брата. Він вагався.

— Дати тобі супроводжуючого?

— Не треба, я сама.

— Ну дивись. Бачиш двері? Он ті! — вона простежила за

його рукою. — Там написано: Роберт Керя.

— Я знайду, навіть якщо заблукаю, — запевнила Каролі-

на, — не турбуйся за мене, — і вона рушила вздовж полиць із

книжками.

Сказала Олі, що хоче книжки подивитись, сама ж спостеріга-

ла через скло, що відбувається за межами книгарні. На проти-

лежному боці широкого проходу між вітриною з квітами та ві-

триною з вазонами до квітів, біля дзеркальної колони, її увагу

привернув закуток із яткою. Там, під дашком, що тримався на

трьох легких стінах-перегородках, теж починався робочий день.

Дівчина з короткою стрижкою-їжачком викладала на полички

позаду себе котушки яскравих стрічок та рулони блискучого па-

перу. Що вона там продаватиме, у тій крихітній хатинці?..

— Це сестра Кері, — пролунало за спиною.

Кароліна озирнулась: поруч із Олею стояла дівчина в кру-

глих окулярах, Гаррі Поттер у картатій спідниці.

— Я — Леся, — сказала дівчина.

42

— Кароліна, — сказала Кароліна.

— Моя бабуся називалась Каролі, — дівчина зробила на-

голос на «О». — Каролі, саме так. Таких імен вже немає.

Кароліна усміхнулась, розгорнула випадкову книжку, що

її зняла зі скляної рамки на вітрині. Дівчина-їжачок навпро-

ти зосереджено порпалась у своєму строкатому приладді. Що

вона робитиме? Для чого все те, що перед нею?

Путівник, що опинився у руках, Кароліну не цікавив. Їй бу-

ло зручно спостерігати звідси за дівчиною у хатинці. Але там

нічого не відбувалося, дівчина припинила своє порпання, ви-

струнчилась, замислилась про щось. До неї ніхто не підходив, і Кароліна, усміхнувшись Олі та Лесі, рушила далі.

Торговий центр швидко наповнювався людьми, двері пра-

цювали в одному напрямку, пропускаючи з вулиці нових та

нових відвідувачів. Тихо лунала інструментальна музика. На

всю ширину гігантського скляного еркера, за легкими столи-

ками прозорої кав’ярні, вже сиділи перші відвідувачі в очіку-

ванні замовленої кави.

Легкий повів запаху нової шкіри зупинив на черговому

вході, не дав пройти попри скляні двері з хромованою руч-

кою. Це був бутик з взуттям, і там огрядна жінка у квітчастій

сукні крутила в руках казкові босоніжки. Два персні назавжди

врізались у пухкі пальці.

— Це замша чи нубук? — жінка вивернула ремінець за-

щіпки.

Її запитання призначалось невідомо кому.

— Нубук-ойл! — поспішила на допомогу продавчиня. —

Нубук, захищений від вологи!

— Тридцять восьмий є? — знову звернення ні до кого, з