Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
махом у повітрі босоніжкою у набряклих пальцях. — Джи-
повнота?
Ні, цей відділ не підходить. Сюди Кароліна навідуватиметь-
ся як покупець. От приходить вона туфлі вибирати. Міряє…
ось ці, скажімо, міряє — фіолетові, на шпильках, тридцять
43
восьмого розміру. А вужчі у вас є? — запитує, нормально за-
питує, дивлячись людині в очі — мені треба вужчі, а це — джи-
повнота… Кароліна переводить погляд на сабо, що стоять на
поличці поруч. Так, зрозуміло, не треба шпильок! Сабо — ось
її усвідомлений, остаточний вибір. Вони самі до неї просяться, шкіряні, улюбленого життєрадісно-сонячного кольору, вона
носитиме їх під джинси та хурмову камізельку. Хоча ось ці сан-
далі на низькому підборі, з кількома тоненькими замшевими
пасочками — теж потрібна річ. Та що там — потрібна! Необ-
хідна річ. Це замша чи нубук? — запитала б вона. — А ні, за-
мша, бачу-бачу. А то було подумала, що це нубук-ойл…
Що більший вибір — то важче визначитись. Це не районний
універмаг, де одна полиця на лампочки, капці та липучки для
мух. Тут взуття стоїть, як військо в наступі, вишикувавшись
від підлоги до стелі, згори донизу, на десятки метрів по обидва
фланги. Розстановку сил здійснено за всіма законами психоло-
гічної атаки. Дивись і тримай себе в руках. Уявні плани зміню-
ються блискавично; порожній гаманець до захопливої гри
«якби я мала дві тисячі гривень» не має жодного стосунку.
Головне — вчасно зупинитись, аби вибратись зі своїх фантазій
без помітних втрат.
Сумки вигулькнули, вдарили по очах важкою артилерією,
остаточно обеззброїли. Ну як тут працювати? Як голодному
тістечка продавати. Ось цю лаконічну досконалість, без жод-
ної зайвої деталі, без жодної блискучої прикраси, вона купить
собі одразу, як тільки заробить перші пристойні гроші. Якщо
міняти свій улюблений затертий наплічник — то тільки на це
диво кольору вишневого листя.
— Допомогти?
Кароліна забула про існування продавців. Подякувала, ви-
йшла з відділу, встигнувши однак зауважити оцінюючий по-
гляд на своїх кросівках.
У відділі з білизною знову накотило. Ці мереживні спокуси, ці сіточки, бантики, атласні стрічки, шовк, гіпюр, поролон, 44
силікон були ще більш привабливими, аніж зелена сумка та
жовті сабо. Набрати повний кошик, сховатись біля дзеркала
і міряти, міряти, міряти.
Чоловічий голос. Чоловічий розгублений голос в найвідда-
ленішому покої жіночого королівства. Зосереджений моло-
дик намагався прочитати продавчині завдання, записане на
папірці:
— Тріумф. Або… Ля… перла. Сімдесят п’ять. Бе.
Так, на вихід. А що навпроти? Світильники та люстри. Але
й там Кароліна працювати не хотіла. І серед пароварок та ско-
ворідок — ні. І не там, де іграшки…
— Що вас цікавить? — запитали її у відділі квітів.
— Я лише дивлюсь, — усміхнулась Кароліна.
Вона лише дивилась, вона уважно дивилась, заходячи
в секції та бутики, шукаючи свого місця. Пройшла по всьому
периметру торгових залів, по всій гігантській, у склі та мета-
лі, будівлі і знову опинилась біля книгарні. Оля з Лесею жва-
во спілкувалися з покупцями. Одразу було видно: вони на
своєму місці. Лесі, до її круглих окулярів та картатої спіднич-
ки, особливо пасували стенди з дитячими книжками, вони
самі тулились до неї. А Оля ефектно виглядала б усюди, а по-
над усе — в іграшковій чи в сувенірній крамниці, біля ляльок
з порцеляновими обличчями.
Навпроти за склом теж кипіла робота. Дівчина-їжачок у сво-
їй ятці під дашком вправно загорнула сіру коробку в яскравий
червоний папір, тоді степлером прибила згори зелену стрічку
та маленьку вітальну листівку — і, задоволена, посунула свят-
кову конструкцію до хлопця з трояндами.
Ось що воно було.
Дівчина пакувала подарунки.
Обідали з Робертом у ресторанчику швидкої кухні. Їх тут бу-
ло кілька, на другому поверсі. Ледь чутно, не заважаючи роз-
мовляти, лунав хриплуватий голос співака.
45
— Люблю Джо Кокера, — брат показав кудись вгору. — Це
Summer In The City, — розірвав крихітний пакетик з меленим
перцем, присипав улюблені макарони.
— Літо в місті?
Брат кивнув.
— За що мені трійку з англійської поставили? — Кароліна
понюхала апетитну пару над запеченими картоплинами. —
Ти ще не спробував, а вже за перець узявся.
— Я знаю, що перцю бракує. Ну що в тебе?
— Ну що?.. Наразі нічого. Намагаюсь зорієнтуватись на
місцевості.
— Помогти чимось?
— Мені комп’ютер потрібний та Інтернет. Хоча б на годинку.
— Без проблем.
Кароліна вмочувала шматочки картоплі в сирний соус.
— Кок — це ж півень по-англійськи? — затримала видел-
ку в повітрі. — А кокер тоді — що?
— Півняр, виходить. Когутяр.
— Є такі слова?
— Нема таких слів.
— Роберте… — згадала. — Давно хотіла запитати. — Чо-
му в тебе таке прізвище дивне — Керя?
Брат прожував, тоді озвався:
— Чого ж дивне? Таке саме, скажімо, як Бондар. Чи там
Гонтар. Нормальне прізвище.
— Я не про те. Що воно означає, Керя? Не знаєш?
— Як не знати… Звісно, знаю. Батько колись розказував.
Воно якось пов’язане зі словами «колода» та «рубати», тобто
може означати професію. Лісоруб, скажімо. І то, уяви собі, з мови північного народу комі. І це дивно, бо в нас нікого звід-
ти не було. Або, за іншою версією, був такий хан Керей, тому
Керя може бути тюркського походження. Хтось з моїх пра-
щурів міг прийти сюди разом з татаро-монгольською навалою.
Усе може бути.
46
— Ти з батьком бачишся?
— Рідко.
Роберт накрутив на виделку завиванець з макаронів, від-
правив до рота.
— У мами, — сказав, прожувавши, — було колись дві мрії: маленька чорна сукня та поїздка у Францію.
— Вперше чую.
— Кажу тобі. Я точно знаю… Я їй нещодавно нагадав, хо-
тів на ювілей зробити подарунок, а вона відповіла…
Озвалась мобілка Кароліни.
Це був той Павло з поїзда, Павло Панч. Він одразу назвав-
ся, але вона не одразу пізнала його голос у телефоні. Розмов-
ляти було незручно. Він почув голоси та музику, зрозумів, що
невчасно. Коротко запропонував піти в кіно. Завтра ввечері.
Вона погодилась.
Буденна вийшла розмова.
— То що, завтра ввечері підеш у кіно? — зрозумів з її від-
повідей брат.
— Піду.
Він кивнув.
— Про що ти говорив перед тим? — нагадала Кароліна.
— Говорив, що… Нагадав мамі про її мрію, а вона сказала, що давно про це забула… Сумно, коли власна мрія вже нічо-
го
