Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Що?

— Буває так — божеволіють люди від усього цього... — мовила гуцулка Параска Мінчук, відома у таборі своєю силою, і фізичною, і духовною. — Отак сміються, сміються, а потім... Не треба так більше, Любцю...

— Ну, харош, устроілі тут цирк, панімаєш! — Дуня нагадала, хто тут головний. Виходило, що керує оця столична штучка. Нічого, і на таких знайдеться спосіб.

Мстива за натурою Дуня того ж вечора наслинила чорнильного хімічного олівця: мовляв, Бершадська відмовляється працювати. Може виконувати норму, але не хоче, контра.

З ледарями в опера розмова коротка — карцер діб на п’ять, а потім — на роботу. Іще важчу, ніж попередня. А ще — існує стаття за ухилення від праці, яка, як відомо, перетворила мавпу на людину, а також є справою честі, доблесті і геройства, як стверджує над воротами кожної із зон улюблений вождь то-варіщ Сталін. Особливо ефективним засобом перетворення балерини на людину, як свідчать переконливі наукові дослідження Управління таборів, є використання пудових кувалд.

Можливо, якийсь орангутанг і пройшов би успішне перетворення, хвацько вимахуючи молотом, та з Любою трапилося навпаки — карцер повернув шлях її розвитку в іншому напрямку.

Коли Бершадську привели в барак після «виправної процедури», Дуня Волинська мирно попивала собі чайок, удаючи, що нічого особливого не трапилося.

— Ну як, Любочко, тепер будеш працювати, як всі люди? — посьорбуючи, посміхнулася жовтими зубами.

Навіть слабкість після підземного каземату, а може, саме ця слабкість, і не стримала. Нерви здали. Скаламутилися всі найбрудніші, загнані свідомістю у схов недостойного почуття. Ну, нехай начувається!

Люба кинулася на Волинську пантерою. Схопила дебелу бригадирку за барки тілогрійки. Звідкіля й сила — підняла з місця, струсонула, потяглася тонкими, довгими пальцями до шиї...

Не в змозі повірити, Дуня попервах пильнувала головного — намагалася втримати гарячу кружку із чаєм так, щоб не розхлюпати — чай справжній! Та за мить зрозуміла — тут життя б не розхлюпати, очі зберегти!

Ач, які вони, ці інтелєхентки! Хто б сподівався!

Намагалася звільнитися, струсити порухом вгодованого плеча із себе цю табірну дрібноту, та не вийшло. Пальці, напрочуд сильні, охопили шию лещатами.

— Дєвочкі, рятуйте! — хрипіла, кволо відбиваючись. — Убівают!

Та рятувати ошелешені «дєвочкі» не квапилися.

Дуні вдалося вивернутися з тілогрійки, залишивши її в руках нападниці.

Нечувана, небачена річ — б’ють бригадирку!

Знетямлена, напівбожевільна Люба не дала бригадирці втекти — повалила на підлогу і почала товкти ногами, люто, відчайдушно, немилосердно, намагаючись поцілити в обличчя. «Оце тобі за карцер, оце тобі за доноси, оце тобі...»

Дівчатам ледве вдалося відтягнути її, аби справа не дійшла до смертовбивства — Дуня вже не кричала, а хрипіла. На крик збіглися жінки з кількох бараків. Проте вони не дуже поспішали — дозволили Любі наставити на вгодованому бригадирському писку вдосталь синців, потовкти кривдницю і за себе, і за кривду кожної з присутніх — ох, і довелося їм натерпітися від цієї тупої і жорстокої баби.

Після цієї бійки Любов Бершадську побоювалися, розуміли — відчайдушна жінка не з боязких, раз перейшовши межу, вона не повернеться в русло покори. А тих, кого боялися — поважали. Така філософія зони.

Та й Дуня змінилася. Відчувши, як ото воно — бути битою, не поспішала нариватися вдруге. Та й часи тепер для бригадирів та стукачів стали важкими — доводилося не командувати, а просити. Інакше цілком реально познайомитися з колючими і ріжучими предметами десь поблизу сонної артерії. І хоч як намагалася адміністрація втримати у звичному руслі цю річку прихованого божевілля, яким повнилися табори після смерті вождя, звичайні методи більше не проходили. Щось невідчутне на запах і смак витало у повітрі. Щось мало статися.

Одного квітневого недільного дня усіх зібрали на майданчику перед їдальнею. Оголосили наказ: «Степлаг» більше не спецтабір. Особливий режим відміняється, зона переходить на загальний. Не буде більше заґратованих вікон, номерів, можна буде отримувати листи та посилки з дому, дозволять побачення з рідними!

— Вот відітє, девчата, какая гуманная наша советская власть!

— Бачимо, звісно, бачимо! — підтримали воркутянки. — Це ж після страйку у Воркуті, після повстання у Норильську погодилася адміністрація на ці переміни.

— Разве? — скисла Дуня.

— А то! Що їм від нас потрібно? Робота! А номери, ґрати на вікнах — це другорядне, від цього владі ні тепло, ні холодно, їй план давай! — продовжувала «політінформацію» Катерина.

— Ох, до чего ви там умние сталі, на своей Воркуте! — підозріло скривила губи Дуня, подумки вибудовуючи план чергової доповіді «Бородавці», оперу Беляеву. Тепер буде про що розповісти...

Заходилося на зміни. За логікою, мало б настати полегшення — після смерті головного ката ці штучно вигадані ним методи додаткового застрашування та приниження по суті нічого не змінювали, не велика біда в тому, аби відмінити номери та ґрати, і без них уся Гулагівська машина могла б працювати й надалі. Біда табірного начальства полягала в іншому — після повстань на Колимі, у Воркуті, Норильську, хай навіть розстріляних, хай жорстоко придушених, змінився дух в’язнів — вони відчули отой запах свободи, і стали небезпечними.

Десь високо нагорі заходилося на зміни. Дуже високе начальство відчувало, що йдеться до змін політичних. Може статися, що табори... зменшать... скоротять... які там іще слова бувають, щоб припустити неймовірне... А якщо зменшать... скоротять... то не потрібними стануть і вони, ті, хто охороняє цю багатотисячну масу небезпечних, лютих, готових на все злочинців. вже й перші ластівки цих прикрих змін постукали хвостиком у табелі про зарплату — відмінили доплати за звання, «за звйоздочкі».

Довести свою необхідність державі, довести будь-що! Цим журилися не лише звичайні офіцери, а й генерали. І знайшли вихід, який здавався простим і дієвим. Оскільки табір більше не «спец», а загального режиму, то можна запустити у зону до політичних «урок», «блатних», кримінальних злочинців! Який старий, добре випробуваний спосіб! ІКенгір