Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Право ти маєш уже й тепер, — відповів Сильвестр, — як і будь-хто інший. Владислав добре ставиться до тебе. Він цінує вірність, яку ти засвідчив Собеславу і з якою будеш підтримувати і його.

— Я й далі буду вірний йому, — проказав Вітіко, — бо тому, кому я зробив першу послугу, я зроблю і другу, і третю, та й усі, якщо і він буде вірний своїм людям.

— Буде вірний, — мовив Сильвестр, — бо багатії та можновладці обох земель настроєні проти нього, а незначний люд із ним, він буде винагороджувати людей, щоб вони допомагали йому правити над землями, і триматиметься й за них, як тримався за тебе, дарма що ти ще не був коло нього. В Нюрнберґу він розмовляв із превелебним кардиналом Дітвіном, щоб святий отець у Римі послав легата в Богемію. Нехай його янгол береже, щоб віра, яку заснував блаженний князь Борживой і яку намагалися зміцнити святі Вацлав і Адальберт, перешкоджала насильству, яке ще живе в людях, і щоб віра була над усім, як оцей різьблений образ Спасителя, що його колись власноруч вирізьбив Божетех, один добрий абат цього монастиря, скориставшись інструментами, які служили повсякденним потребам монастиря. Вітіко, ти часто діяв розважливо, ходи в смиренні перед Господом і не думай про владу, і тоді твої люди здійснять велике, якщо не вдаватимуться до тиску й насильства, руйнуючи себе таким чином. Князь Владислав, здається мені, може здобути для нашої країни авторитет і славу, він має дещо, що сприяє цьому, але, думаю, було б краще, щоб у країні казали, що він живе з благословенням, ніж за кордоном — що зі славою. Але, як Бог дасть, так і добре.

— Превелебний отче, я діятиму так, як ви кажете, — пообіцяв Вітіко, — і вважатиму вас за взірець для своїх дій.

— Вітіко, ти чиниш недобре, — похитав головою Сильвестр. — Візьми собі за взірець якогось християнського героя, що жив, або якусь постать нашої країни, когось із воїнів, що все-таки і мудрий, і поміркований.

— Превелебний отче, я маю до вас ще одне прохання, почасти саме через нього я й прийшов до вас, — сказав Вітіко.

— То кажи, — всміхнувся Сильвестр.

— В одному поході, в якому я був зі своїм загоном і загоном Одолена, я під час сутички навмисне випустив князів Вратислава, Оттона і Владислава, — признався Вітіко, — щоб вони прийшли до Конрада зі Зноймо й повідомили, що його справи безнадійні і він повинен відступити, щоб уникнути подальшої війни. Скажи мені, превелебний отче, чи добре те, що я зробив, чи це справді те, що ви називаєте добром?

— Я знаю, що ти зробив, — зітхнув Сильвестр, — і думаю, що ти вчинив недобре. Ти зобов’язувався перед князем як воїн і мав робити тільки те, чого вимагали справи війни.

— Превелебний отче, я дякую вам за всі слова, які ви сказали мені, — промовив Вітіко. — Добре, що я знаю ваше судження.

— І що ти робитимеш тепер, поки є ще спокій? — запитав Сильвестр.

— Поїду в Пржиц, — відповів Вітіко, — потім поїду провідаю матір, бо давно не бачив її, і, якщо настане пора, коли я знову зможу зробити невелику послугу, я приїду.

— Так і чини, мій сину, — схвалив Сильвестр. — Закінчуймо розмову, бо наближається обідня пора, ходи зі мною до трапезної і поділи наш хліб і напій зі мною і моїми братами. Скажи, щоб подбали про твого коня чи сам про нього подбай, як ти звик, і лишайся так довго в монастирі, як тобі хочеться.

З цими словами Сильвестр підвівся, Вітіко й собі, і невдовзі обидва вже вийшли з келії й по коридору пішли до трапезної.

У монастирі на Сазаві Вітіко пробув три дні й оглядав усе, що було в монастирі, а також його ліси, сади і поля. П’ятого дня він попрощався.

— Приїжджай знову, тут тебе приймуть по-дружньому, — запрошував Сильвестр.

— Приїду, — обіцяв Вітіко, — бо ж ви такі добрі.

Сів верхи і поїхав у Пржиц. У садибі Пржиц, що належала роду Вітіко, він прожив довгий час і виконував різні необхідні роботи.

Якось перед заходом сонця приїхав чоловік у широкому бурому вбранні, підперезаний чорним шкіряним поясом. На голові він мав буру повстяну шапку без пір’їни чи будь-яких інших знаків. З обличчя на одяг налізала довга каштанова борода. Зброї на ньому не було помітно ніякої. Чоловік попросився переночувати на садибі. Йому дозволили, і Вітіко сказав слузі:

— Куто, заведи коня в стайню.

А сам повів чоловіка до просторого покою. Там посадив його на лаву поряд із великим буковим столом. Служниця подала на стіл хліб, сіль і кухоль пива. Потім, оскільки вже вечоріло, гостеві принесли ще й шматок копченої свинини. Вітіко показав йому спальню. А наступного дня мовив слузі:

— Куто, я трохи проїдуся з цим чужим чоловіком, а ти повинен супроводити мене. Приготуйся як слід. — Потім звернувся до решти слуг: — Міро, Ґлото, Вацеміле, охороняйте разом з іншими дім, аж поки я повернуся.

Вітіко вбрався в свій шкіряний обладунок, і невдовзі троє чоловіків уже виїхали з садиби. Вони їхали на південь до лісу. В лісі вийшли