Зірки Егера - Геза Гардоні
Гергей замовк. Прислухався. Далі знову звернувся до солдатів:
— А де людолов?
— Тут я, пане лейтенант,— відізвався з гурту високий хлопець.
— Знаряддя при тобі?
Так,— відповів той. І підняв угору щось схоже на довгі загнуті вила.
Знаєш, як це робиться?
— Пан капітан навчив.
— Як схопиш турка за шию, підминай його, собаку, під себе. От було б діло, хлопці, якби впіймати офіцера! Він живе звичайно у найкрасивішому наметі. Та й спить, напевно, лише у спідньому. Якщо пощастить, постараємось спіймати одного.
Гергей знову нашорошився, потім заговорив:
— Полоненого треба зв'язати, але тільки руки. Скрутіть йому руки назад. Якщо ж удасться й коня роздобути, посадимо полоненого на коня. І тоді ти, Криштофе, і ти, коротуне, поїдете один ліворуч, другий праворуч від турка; прив'яжете його коня до поводів своїх коней і відведете полоненого до фортеці. Якщо раптом почне тікати, говорити, кричати чи й сповзати з коня — бийте його.
— А якщо не захопимо коня? — спитав Криштоф.
— Тоді йому доведеться бігти поряд з вашими кіньми. Та все одно ви поспішайте до фортеці, на нас не ждіть.
Помовчали. Ніч стояла тиха. Чути було тільки жалібне дзижчання осінніх комах у виноградниках, звідки час від часу долинав кінський тупіт.
— Спалахнуло! — сказав хтось нарешті.
Усі побачили, як сяйнуло полум'я.
— Йде! — невдовзі почулися стишені голоси.
З темряви виринула фігура Петера. Він біг стрімголов.
— Вартового я заколов! — сказав він, важко дихаючи.— Навіть зойкнути не встиг, повалився, мов лантух. Вогонь горить між наметами. Біля одного з наметів сидить турок, напевно, слуга. В руках у нього якесь жовте взуття, на колінах жовта фарба...
— Офіцерський слуга,— мовив, усміхаючись, Гергей.— Далі.
— Решта сотнями сплять покотом: одні просто на траві, інші постелили собі ковдри неподалік від вогнища.
— Сплять?
— Як ведмеді.
— Ну,— видихнув Гергей,— починаємо! Якщо можна, хлопці, їдьте кроків за десять один від одного. Гей, погуляємо! Тільки-но я стрельну, ви теж починайте в них смалити і нападайте, як вовки, кричіть, вийте, рубайте — словом, як кажуть:«Ворогів рубай — попадеш у рай!»
— Горлайте щосили, репетуйте так, ніби нас тисяча,— додав Пете.
Бодогфолві теж сів на коня. Загін, виступаючи півколом, рушив на схід.
Пете їхав скраю, його здалеку можна було впізнати по трьох орлиних перах на шоломі. Кінь біг підтюпцем, рівняючись на Гергея.
Тепер загін вів Гергей.
Деякий час він тихо трюхикав уздовж чагарника і раптом пустив коня учвал.
У пітьмі пролунав перший дикий зойк і постріл турка. Пострілом відповів і Гергей. Тут затріскотіли всі пістолети, і сто вершників з криком: «Бий, рубай бусурманів!», мов пекельний вихор, налетіли на сонний турецький табір.
У турецькому стані все тріщало, гримотіло, спалахувало. Крики турків і угорців злилися в один вируючий ураган. Усі, хто спав, раптово попрокидалися, попідводилися з землі, забігали, заметушились і, ошалівши од жаху, налітаючи один на одного, ринули в проходи між шатрами.
— Вперед! Вперед! — кричав Гергей.
— Аллах! Аллах акбар![75] — лементували турки.
— А, чорт! — крикнув хтось пронизливо.
— Бий, собаку! — ревів десь між шатрами Гашпар Пете.
Турки голосять, кричать угорці. Падають темні постаті, підплигують. Земля дрижить під кінськими копитами.
Гергей налітає на купу бусурманів, які нажахано з'юрмилися, рубає, січе їх, б'є навідліг. Шабля його не щадить нікого, і падають турки, лягають перед ним, наче пшеничне колосся червневої пори, коли мчать нивою хорти.
— Аллах! Аллах!
— На, собако бусурманська!
Усі турецькі коні пасуться у табуні. Намагаючись врятуватися, турки ятаганами ріжуть пута і вихоплюються на коней.
— За мною, хлопці! — кричить Гергей.
І угорці налітають на вершників. Рубають, колють і людей, і коней. Дзвенять шаблі, тріщать списи.
— Аллах! Аллах!
— На тобі, псюго поганський! — лунають крики й удари.
Нажахані турки вистрибують на коней. Навіть по двоє на одного. Хто встигає, рятується верхи. А ті, кому