Лицарі любові і надії - Леся Романчук

нею — звісно ж, над пічкою, а не над нещасними напівзамороженими жінками, змилувалися конвоїри — принесли добрячий оберемок дров! У трубі загуло, засвистіло, стінки розпашіли і задихали живлющим теплом. Нарешті за увесь довгий етап жінки змогли відігрітися! Яке це щастя — тепло! Яка радість відчувати, що кров зігрівається і зігріває кожну клітинку твого майже перетвореного на крижинку тіла!

Люба гріла ноги. Основне, чим журилася — не поморозити ноги! Звісно, балерина... Звісно, пенсійного віку, звісно, далеко за тридцять, звісно, народження дітей не минуло без сліду, але ноги — головний інструмент балерини — за звичкою берегла, немов музика — скрипку. Відігрівшись, поступилася місцем іншим. Подалася у свій холодний куток. Заснули цієї ночі як ніколи швидко — розморило забуте тілом тепло. Сон, солодкий сон обігрітих рук вкладав їх під голову човником, приколисував, відносив у невідомі далекі краї, туди, де ні допитів, ні конвою, ні собак, ні вагона, ні його рипучих дверей...

Прокинулася від пронизливого холоду. У вічі дивилося біле казахстанське небо. Сніг... Навколо сніг...

— Двадцять две... двадцять три...

— Мабуть, перекличка, перелічують, — не одразу зрозуміла.

А конвой по одній викидав просто на сніг непритомних жінок із дивним, рожево-бузковим кольором обличчя.

— Інтєлєхєнция московская, пєчкі сроду не відивалі, мать іхнюю тудить! Надо же — угорелі!

— Нагоріт нам от начальства-то, ох, нагоріт! Вот і бері жалей їх после етово... — бідкався молоденький солдатик — він намагався обережно підхопити дівчат, яких викидали, мов ляльок, просто на сніг.

— Била би среді ніх хоть одна деревенская... — зітхав старший. — Хоть би отошлі от угара, а то і вправду нагоріт нам...

Свіже морозне повітря зробило своє — жахітний рум’янець поступово полишав щоки багатьох... Та кілька нерухомих тіл таки вмерзли навіки у казахстанський степ.

Нарешті станція Джезказган.

— «Бихаді!» — пролунало наче звільнення.

— Нарешті, скінчилося! — зітхнула Люба. Звідки ж знати, що все тільки починається...

— Кто вєлєл вєзті сюда баб? — розкричався якийсь з офіцерів. — Ето мужской лагерь!

І вони чекали. На гострих голках степового вітру. На вістрях поглядів. На лезі долі. Надвечір подали машини — і шістдесят кілометрів «Голодного степу» тяглися, мов канат крізь вушко голки, буксуючи й гальмуючи. Відкриті кузови, напівроздягнені дівчата... Спершу ще кричали, просили, благали, тремтіли, тупотіли... Потім знесилилися і благали лише про одне — швидше дістатися до місця. Потім замовкли. Задубіли. Закостеніли. Склалися, притулилися одна од одної, зберігаючи останні краплини тепла, і завмерли. А машини все буксували...

І от він, посьолок Кенгір. І от вони, ворота табору.

— Слезай!

І ніхто не ворухнувся. Змерзлися.

— Слезай! Оглохлі, что лі?

Жодна із жінок не ворухнулася.

— Разгружай! — скомандував начальник конвою.

— Права не імєєм! Конвою запрещено прикасатся к з/к! — цілком слушно зауважив один з конвоїрів.

— Разгружай, ребята! — відвернувся начальник.

Конвой викидав жінок просто на сніг, наче розбитих, поламаних жорстокою, нерозумною дитиною колись красивих дорогих ляльок.

Табірні наглядачі хапали під руки тих, кого вдалося змусити ступити хоч крок, принесли ноші з лікарні...

Жінки отямилися лише в натопленій лазні. Начебто відійшли, розморозилися... Та наступного дня весь етап, усі дев’яносто жінок, опинилися у лікарні. Залишилося там назавжди сорок.

Орися лиш хитала головою. Хто ж, як не вона, розумів цих нещасних! У них не було Анни Сергіївни з її чудодійною білою хустинкою. Нікому було урятувати цей заморожений етап.

І от після таких поневірянь Люба Бершадська потрапляє в бригаду Дуні Волинської! Першого робочого дня міряє своїми балетними ніжками отих вісім кілометрів. Пробує підняти майже пудову кувалду. Робочий інструмент навіть не відривається від землі.

— Ти чєво? Давай, работай! Тоже мне, нєжності столічниє!

Широкоплеча, чоловічої статури Дуня з легкістю підняла

молот і бабахнула ним по здоровенній каменюці. Каменюка від подиву відкрила рот у широкій усмішці-тріщині.

— Відішь, как надо? Ну, давай!

Люба ще раз примірилася своїми тонкими, і ще тоншими зараз від голоду й після хвороби руками до молота. Обхопила. Напружилася. Знаряддя праці й від землі не відірвалося. І жінкою опанував сміх. Страшний, божевільний. Вона не могла зупинитися. Відсміялася над усією своєю долею — двома арештами, Луб’янкою, Бутирками, Лефортовим, над усіма допитами. Над туфельками на високих підборах, в яких її заарештували. Над кімнатними тапочками з пухнастими бомбошками, які передала в камеру, не розуміючи до ладу, що відбувається, мати. Над своїм витонченим, незвичайної краси обличчям, над руками, тендітними, довгими, здатними так промовисто складатися у прощальному жесті лебедя, що складає крила під геніальні акорди Сен-Санса. Сміялася — і не могла зупинитися. Так сміялася над своєю долею і людьми навколо Жізель.

Чорні лебеді били крильми на висхлому, кам’яному озері, чорні лебеді, знекрилені, позбавлені неба і лету, перетворені злим чарівником на примар у сіро-чорних робах...

Де воно, оте люстерко, що глянеш — і бачиш себе молодою, гарною, коханою?

Де він, принц? Де його чарівна шпага? Хто перетворить Лускунчика на юного і прекрасного? Хто розбудить Королівну, що приспав її разом із королівством лиховісний чаклун?

Смішно! Як же смішно усе це!

її, дівчинку з очима й плечима балерини, дівчину з поставою Анни Павлової, жінку, з якої не зводило поглядів московське чоловіче товариство найвищих рангів, визнали здатною лиш на одне — лупати сю скалу! «Каменярі»! Каменярки — усі довкола!

Як же смішно, Господи, як смішно!

Регіт, занадто тривалий, щоб здаватися нормальним, потроху вщух.

— Любцю, заспокойся, мила, — гладили по спині, по голові, по гладенько зачесаному, хоч нині лебедем на озеро, волоссю, дівчата.

— У тебе сльози, Нусю? — витерла, залишивши брудний слід кар’єрної пилюги на щоці подруги Ані Михайлевич.

—