Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Дихалося важко, крізь кашель, крізь біль. Та ще одне душило горло — не могла співати. Коли дівчата тихо заводили десь у чистому степу, щоб не грюкав конвой «Замолчіте немедленно!», українську пісню, не могла підтримати їх своїм чистим, як сльоза дитини, сопрано. Спробувала якось — голос не слухався, хрипіла, кашляла.

— Орисенько, тобі ще рано, побережи голос, — умовляли дівчата.

А вона розуміла — не у кашлі справа, тут щось інше! її голос, її бездоганний, точний, кришталевий інструмент дав тріщину. Щось у ньому зламалося... Холонуло серце — а якщо назавжди? Проганяла цю думку — ні! Як вона житиме — німою? Звісно, розмовлятиме, співатиме десь за столом, як усі, але... Невже ніколи не вийде на високе «Ой Романе-Романочку»?

Десь за Уралом раптово розвеснилося! Наче вибухнуло зеленим! Щодень барвилися розкішним для звиклого до бі-лого одноманіття ока убранням ліси та луки. Весна, навальна, південна, сповнювала чистотою і свіжістю вагон навіть крізь малесеньке віконце.

Якогось ранку гори і ліси змінила рівнина. Ще вкрита весняною травичкою, але рівна, мов стіл, майже така сама, як інша пустеля — біла, снігова.

Казахстан...

В’язневі властиво відшукувати лише позитивне у будь-якій зміні.

— А тут тепло, дівчата! Це вам не Воркута! Тут узимку до мінус сорока не тягне! Відігріємося нарешті! — обмінювалися радісними надіями. — Пощастило тобі, Орисенько, тутешній клімат — найкращий для легеневих хворих!

Казахстан. Екібастуз. Джезказган. Ці слова скреготіли по серцю вже самими назвами. Зупинка. Переклички, підрахунки.

Останній етап. Табір у чистому степу. Брама. Назва, дивна навіть до звичних до дивного. Кенгір.

Зона розподілена на квадрати високим бетонним муром. Колючий дріт, собаки, вишки — все, як на Воркуті. Собак, здається, більше. Звісно, тут треба пильно охороняти, тут тепло, вічна мерзлота не допомагає стерегти.

Зона. Бараки. Акуратні доріжки. Квітнички. Пробиваються квіти. А нічого дивного: квітень — він для квітів квітень.

Після довгих і принизливих процедур обшуку, чергової прожарки, лазні, повели у карантинний барак. Орися найбільш потерпала, щоб не відібрали Романового листа. Нічого, обійшлося.

У цих південних краях квітень — уже справжня весна. Дорогою від лазні встигли вхопити кілька ковтків справді теплого повітря.

Очі поступово звикали до напівтемряви барака. І враз...

— Орисю! Орисенько, сестричко!

Катерина... Катруся!

Доля розщедрилася на дива. І послала Катерину — втрачену, здавалося, навіки у круговерті табірного млива.

Довго переповідали одна одній усе, що трапилося з ними за час розлуки.

— Нічого, Орисенько, ти видужаєш, — гладила із ніжністю сестри Орисині густі, попри всі біди і хвороби, коси Катерина. — І голос повернеться! Це ж Казахстан! Пустеля. Степ. Тут спекотно. Я чула, сюди навіть привозили хворих на туберкульоз із самого Петербурга на лікування. Правда!

— Правда-правда! Вони тут кобиляче молоко пили. Кумась називається! — додала Ганна, сусідка з верхніх нар, чорнява, гостра на язик, симпатична, хоч і косоока — здавалося, вона дивиться кудись повз тебе.

— Кумась? Кобиляче молоко називається кумис! Теж мені, грамотійка знайшлася! — виправила її Емма Войцехович.

— Ой, дівчата, дадуть нам тут і кумису, і кумасю, а скоріш за все — жаба цицьки дасть! — веселилася чомусь Катерина. — Головне, що ми знову разом, Орисю! Тепер не пропадемо! Тут — не Воркута!

Оманлива свіжість весняного степу тривала недовго. Дівчата не знали, яким буває у цих краях літо, не здогадувалися про пилові бурі, що здіймали хмари куряви, яка забивала горло — не прокашляти. Ще не бачили мідної копальні, яка з’їдала легені за лічені місяці, цегельного заводу, кар’єру, де видобували камінь. Не знали й тутешньої зими — мінус тих самих сорок, та ще й зі степовими вітрами, що зносять з ніг.

Карантин скінчився. Знову барак — величезний, знову нові обличчя, нові люди. Нова робота. Тут не було ані пані Рузі, ані Айни, щоб допомогли, щоб підказали чи попросили за них. І светрика маминого, щоб дати «хабара», теж не було. На щастя, бригадирка з «блатних», Дуня Волинська, не спокусилася на двох тонких, вітром похитнеш, «доходяг» з Воркути.

— Не, мне такіх не нада, с ніх толку нікакого, только воді туда-сюда, а мне план виполнять!

— На кірпічний іх!

Бже звично вишикувавшись у колону по п’ять у ряду, взялися під руки і...

— Куди нас? — шепнула дорогою Катруся.

— На цегельню, — відповіла «досвідчена» табірниця, Параска Дзібчак.

— А ця їхня бригадирка... як її, Дуня... це куди?

— Дуня — це кам’яний кар’єр, вісім кілометрів туди, вісім назад, і цілий день бурити або молотом махати... А молот — десять кеге! — пояснила Параска.

Дівчата перезирнулися. Десять кеге — це справді не на їхню силу.

— Добре, що вона нас не взяла, — зітхнула з полегшенням Орися.

— Це вона після випадку з Любою Бершадською така добра.

Параска розповіла історію, як Любов Бершадську, ледве живу після етапу, узяла в свою бригаду Дуня, і що з того вийшло.

Люба Бершадська, дивовижної краси та гордої постави жінка, балерина. Вчилася у Києві, танцювала на сцені Большого. Звісно, кому, як не їй, махати важезним молотом, розбиваючи кам’яні валуни!

З етапом Любі не пощастило. Зима, люті морози. А їх везли з Лефортовської тюрми у тому, в чому взяли — теплих речей передавати не дозволили. У вагоні — майже мороз! Єдина пічка блимала голодним оком, вона й сама трусилася від холоду, кілька полінець на день — от і весь її етапний пайок. Ближче до Казахських степів над