Вітіко - Адальберт Штіфтер
— Не називай мене святим отцем, — заперечив Сильвестр, — бо це було б тільки глумом і жартом, я в своїх діях був лише слабкою людиною, я не міг знайти слів, щоб переконати з’їзд, і не міг повести за собою своїх монастирських братів, вони не любили мене й не пішли за мною. А овочі, хоч я й поливаю їх, виростають абиякі, бо їм потрібна належна земля. Я ніколи не був добрим садівником ані для покірної капусти, ані для жовтих квітів.
— Але ж ви провиділи всі події, — мовив Вітіко.
— Я провидів лише те, що добре, — відповів Сильвестр, — і те, що казав мені мій Спаситель, а з добром пов’язане все інше, навіть якщо очі не бачать його.
— Якщо мені буде неясно, що робити, — сказав Вітіко, — дозвольте мені понавідуватись до вашого саду й запитувати про те добро, від якого залежить усе інше, я коротко розпитуватиму вас, якщо не дуже відбиратиму ваш час, і буду одним із тих, хто йде за вами.
— Приходь так часто, як хочеш, — відповів Сильвестр, — і так часто, як тобі нагадує твоє серце; кожна людина повинна допомагати іншій, якщо в допомозі є потреба, і повинна допомагати й тоді, коли потреби немає, але про допомогу однаково просять, а священик повинен ще більше допомагати, бо він священик, а найвищий церковний отець країни повинен допомагати найбільше, бо він найвищий церковний отець країни, і я був би цим отцем, якби Господь не показав мені однією подією, що я не можу об’єднати цю країну ім’ям Святого Духа. Тож я лишив її іншим. А для добра, Вітіко, в допомозі немає потреби, бо його знає кожен.
— А чому немає потреби? — перепитав Вітіко.
— Бо людина діє всупереч своєму знанню, якщо її спонукають насолоди або хитрощі, — відповів Сильвестр. — У корисному людині можна радити тільки тоді, коли знаєш його.
— А тоді вона не дотримується поради, — мовив Вітіко.
— Бо думає, ніби знає краще, — сказав Сильвестр, — і отак з’являється досвід. Є дуже багато речей, якими опікуються люди. В наших монастирських володіннях ми маємо ліси, які захищають нас від зимового холоду, завдяки яким ми будуємо, які допомагають нам готувати страву й дають ще нам тварин і рослини. Ми доглядаємо ліси. Ми маємо поля та луки, де ростуть корисні рослини. Ми ретельно піклуємось про них. У цьому саду є фрукти, овочі, квіти, ми дбаємо про них і охоче ділимося ними з людьми навколо нас і наставляємо їх.
— Я з лісовими людьми, які ходили на війну, — розповідав Вітіко, — і яких потім довірили моєму проводові, ходив до нинішнього князя Владислава.
— Владислав, син нашого покійного князя Собеслава, — мовив Сильвестр, — нічого не відповів, коли його батько на смертному одрі сказав йому, що він повинен скоритися Владиславу, що нині великий князь. А потім, порушивши обіцянку, подався до князя Конрада зі Зноймо. Теперішнього князя Владислава обрало багато панів із Богемії та Моравії, і вони самі надали собі владу обирати. Тож тепер усюди немає права. Коли скасували перехід влади до найстаршого в роду, князі стають князями внаслідок насильства, і ми завжди слухалися їх. Князь Владислав теж став великим князем унаслідок насильства, і добрі пішли до нього. Те, що вчинив Болеміл, те, що вчинив Любомир, і те, що вчинив праведний Дівіш, ти теж учинив, мій сину.
— Думаю, Владислав діє, як добрий князь, — зауважив Вітіко.
— Він досі діяв так, — поправив Сильвестр, — і я вірю, що і в майбутньому діятиме так. Він великодушний, як був великодушним і його батько. Він кращий чоловік від Владислава, сина Собеслава. Саме з такою думкою діяв превелебний єпископ Здик. Добро, яке було б, якби люди на Вишеградському з’їзді дотримувались права і яке дав би Господь навіть із менш вартісним Владиславом, тепер уже не станеться. Великий князь Владислав принесе інше добро і намагатиметься зменшити зло, яке стало неминучим наслідком несправедливості, скоєної у Вишеграді, і він уже намагався. Але він не всього зможе уникнути, як не міг і досі. Святині зруйновані, люди загинули, добро занапащене. Суд відбувся набагато раніше, ніж я гадав, і чимало людей стоїть перед Господнім престолом і повинні відповідати за скоєне. Начерата, найвищого, вбито, а його сина, що квітнув, убив чоловік, ім’я якого давніше знали тільки люди, яким він підковував коней. Мені шкода сповненого зичливих думок Здика. Моєї молитви про пощаду не почули, бо я грішний, а Господь мудріший. Суд ще триває, чимало вуст будуть або нарікати, або молитися, або проклинати. Я не ходив на війну, але благав Господа, щоб Владислав переміг.
— А як тепер великий князь поставиться до інших князів? — запитав Вітіко.
— Якщо вони скоряться з каяттям, він пробачить їм і ще обдарує милостями. Він навіть невдячному Оттонові не прагнутиме відібрати життя.
— Якби ж він тільки пробачив засліпленому Владиславу і до інших дітей Собеслава завжди виявляв ласкавість!
— Він буде таким, — запевнив Сильвестр, — як був і дотепер і як шанобливо ставився до лагідної Адельгайди. Хлопчика Владислава, що не вмів обстояти власне право, він не поважає, та й не боїться його.
— Я б дуже хотів зробити Владиславу велику послугу, — проказав Вітіко, — щоб я здобув таким чином право просити за дітей Собеслава.
