Вітіко - Адальберт Штіфтер

class="book">Військові проводирі, прощаючись, провідували один одного. Вони збагатились різноманітними подарунками. Вітіко ходив спершу до своїх давніх, а потім і до нових друзів. Багатьом він давав дещо з собою і від багатьох і сам щось отримував. Болеміл дав йому добре почленований бойовий обладунок, який носив Даліміл на горі Високій, щоб Вітіко мав його як пам’ять про той день, коли внаслідок зради утворилась прогалина і вони стали сусідами в бою. Любомир подарував Вітіко меч на гаптованому сріблом поясі.

До всіх місць, де стояли люди, які мали йти додому, попривозили харчі, щоб вони могли запастися на дорогу.

Князь дав ще багато розпоряджень, призначив Дипольда своїм заступником і поїхав із княгинею та численним почтом на весілля свого шваґра Генріха.

Вітіко продав кульгавого коня, про якого піклувався Раймунд під час облоги Праги, і купив слузі Якобу іншого. Потім лісові люди почали йти на південь країни.

Ровно зі своїми людьми пішов туди ще раніше. Дімут їхала поряд із ним верхи на своєму коні, а білого коня вів за нею один з людей Ровна. Потім ішов Герман з Затеса, далі Вигонь із Прахатіце.

Люди Вітіко збирали останні речі для від’їзду додому. Ховали або зашивали свої гроші в одязі, наповнювали торби харчами та іншими речами, чіпляли на додачу ще й різні дивовижі з табірної здобичі або робочі інструменти. Купували медяники і пшеничний хліб, сплетені і спечені кренделі для дітей, хатнє начиння, надто дуже гарні круглі виточені дерев’яні глечики та інший посуд, а також тканини для бантів і нагрудників. Потім повз Вишеградський замок пішли в бік Лісового краю.

Вітіко вів людей по дорозі, якою їхав колись від Владислава, що тільки-но зійшов на княжий престол. Вітіко їхав у шкіряному обладунку на своєму сивому коні, а кожного з двох буланих коней вів слуга. В’ючні коні везли великі мішки та клунки.

Надвечір шостого дня лісові люди підійшли до зворотного боку Кржижової гори над Планою. Місцевий люд уже чекав на їхнє повернення і дивився з гори на ліс. Побачивши, побіг їм назустріч. Натомість чоловіки, які прийшли з війни, зупинилися перед горою, сіли на траву, познімали чоботи, повісили їх на жердини, палиці або мечі й босоніж пішли до церкви. Проте Вітіко як їхній проводир їхав поперед них і зупинив коня перед церквою. В церкві священик уже чекав людей, поблагословив їх коло входу, потім проказав перед вівтарем подячну молитву. Помолившись, обернувся і виголосив урочисту проповідь. Нагадав чоловікам, що вони мають хвалити Бога за те, що зберіг їм життя, повинні згадувати полеглих і не ставати зарозумілими та легковажними внаслідок здобутого багатства. На виході з церкви священик знову поблагословив людей.

Тільки вийшовши з церкви, люди почали розмовляти геть про все. Їх обступили родичі та інші люди, всюди звучали сміх і розмови. Люди тиснулися до Вітіко, прощалися і розходились по своїх оселях.

Вітіко поїхав до своєї кам’яниці. Того дня він ще роздав гроші, які підкоморій видав для тих, хто воював на горі Високій, і для родичів полеглих, втішив матерів Норберта та Вольфґанґа й провідав священика.

Наступного дня вранці Вітіко пішов на Кржижову гору й дивився на ліс Чорного озера і на ліс святого Хоми.

2. У простих уборах

Вітіко тиждень прожив у своїй кам’яниці серед людей із Плани, а потім поїхав до Сильвестра в монастир на Сазаві. Побачив, як він порається на городі коло овочів. Старий, помітивши юнака, запросив його:

— Вітіко, йди до мене!

— Я до вас і прийшов! — відповів Вітіко.

— Тож вітаю тебе і йди зі мною до кімнати, — мовив Сильвестр.

— Іду, — кивнув головою Вітіко.

Сильвестр струсив землю, що причепилася до одягу, й пішов у бік хати, Вітіко — вслід за ним.

До покою Сильвестра заходили по довгій доріжці, що від грядок городу вела безпосередньо в приміщення. Обидва чоловіки спершу зайшли в маленькі сіни з кам’яною підлогою, там не було нічого, крім раковини з темно-червоного мармуру, в яку тоненькою цівкою стікала з труби вода. З сіней вони зайшли до келії, що була не дуже велика. В ній стояло високе розп’яття, яке Вітіко, бувши з дорученням Собеслава в Празі, бачив у єпископському домі поряд із дверима, крізь які виходили єпископи Сильвестр і Здик. А загалом у келії стояли прості меблі, а з обох вікон видніли садкові дерева та кущі.

— Сідай на якийсь стілець, — запропонував Сильвестр.

Вітіко сів, Сильвестр умостився на другому й заговорив:

— Ще раз вітаю тебе з Господом за те, що прийшов до мене. Я чимсь можу тобі допомогти?

— Я прийшов до вас, — пояснив Вітіко, — бо зобов’язаний висловити вам удячність, бо ж я тоді, коли їхав від Владислава, як він зійшов на княжий престол, лише трохи міг засвідчити її, і приїхав ще й тому, що мене прив’язує до вас