Зірки Егера - Геза Гардоні
Лейтенант був стрункий хлопець з акуратно підстриженими вусами. Вони стирчали в нього в різні боки двома стрілами. Навіть ззаду його можна було впізнати.
— Хто цей лейтенант? — спитав Гергей, нахиляючись до Добо.
— Іов Пакші, молодший брат капітана Комаромської фортеці.
— Добре співає!
— Та й, напевно, хоробрий! Хто співати любить, той і в бою своє покаже.
— А той молодик, з палким поглядом і підкрученими вусами?
— Пішта Будахазі, офіцер. Привів з собою шістьох кіннотників.
— Видно, що природжений воїн. А той далі, з густою бородою, он якраз бере кубок в руки?
— Ференц Бай, офіцер. П'ятьох кіннотників привів. Теж хлопець хоч куди!
— А той хвацький хлопець із шовковою хустиною на шиї, сидить поряд з єгерським міщанином?
— Пішта Фекете, офіцер. Шістьох кіннотників привів.
— Ага, справді, я ж і говорив з ним.
Лейтенантові Пакші хотілося доспівати і другий куплет пісні, але слова вилетіли з пам'яті. Дударі ж чекали, коли він розпочне.
Раптом хтось вигукнув:
— Хай живе найстаріший воїн фортеці!
Цецеї весело заперечив:
— Може, прадід твій і найстаріший, а я ще зовсім не старий!
— Хай живе наймолодший захисник нашої фортеці! — загорлав Пете.
І тут уже й Криштоф Тар'яні взяв кубок у руку і, зашарівшись, почаркувався з гостями.
— Хай поки що живе той турок,— прокричав. Гергей,— якому ми першому виб'ємо зуби!
Дружний регіт прокотився залою, кожен почаркувався з сусідом.
З місця підвівся рум'яний єгерський міщанин. Він відкинув з правого плеча синій плащ з великим коміром, розгладив вуса, провів рукою по чуприні й сказав:
— Слава тому, хто перший покладе голову за Егер!
Гордовитим і серйозним поглядом обвів він залу, ні з ким не почаркувався і вихилив кубок до дна.
Навряд чи він думав, що п'є за себе самого.
Стрілки великого годинника, що стояв на ніжках, показували одинадцяту. Ввійшов вартовий і, зупинившись у дверях, доповів:
— Пане капітан, турки вже в Макларі.
— Тільки передові частини, синку.
— Ні, пане капітан, їх там більше. При місячному світлі сунуть як лавина, а позаду них у полі видно ще багато шатрів і вогнів.
— Що ж, завтра вони„будуть тут,— сказав Добо, кивнувши головою.
Відпускаючи вартового, він сказав, що до ранку його можна не турбувати донесеннями, і встав. Це значило, що час розходитися.
Мекчеї відвів у кінець зали Гергея, Фюгеді, Пете і Золтаї. Пошепки й коротко переговорив, тут же поспішно підійшов до Добо і, дзенькнувши острогами, сказав:
— Пане капітан, двісті чоловік готові виїхати вночі.
— Куди це до біса!
— У Маклар.
— У Маклар?
— Побажати туркам спокійної ночі.
Добо весело пригладив лівий вус, підійшов до вікна. Мекчеї не відступав від нього.
— Ну що, Пішто, я не проти. Така вилазка, якщо вона буде успішною, підбадьорить народ у фортеці.
— Я теж так подумав.
— Коли є бажання битися, то й шабля сама рубає. Але тебе я не пущу.
Мекчеї засмутився.
Добо спокійно подивився на нього.
— Ти ж наче буйвол — на перше-ліпше дерево налітаєш. І, дивись, колись зламаєш роги. Тобі ж голову берегти треба. Бо якщо моя голова впаде, то хай хоч твоя зостанеться. Це я кажу тільки тобі. Борнемісса й решта можуть їхати. Гергей обережніший за тебе — хай трохи пошарпає передові турецькі загони. Поклич його сюди.
За мить Гергей стояв біля Добо.
— Що ж, Гергею, їдь,— сказав Добо,— тільки бери з собою не двісті, а вісімдесят-дев'яносто воїнів. Досить І стількох. Вдарите несподівано, хай побігають турки. І негайно назад. І гляди мені, щоб жоден наш не загинув.
Підійшли й інші офіцери.
— Пане капітан, дозвольте й мені.
— Усім не