Зірки Егера - Геза Гардоні

Лейтенант був стрункий хлопець з акуратно підстриженими вусами. Вони стирчали в нього в різні боки двома стрілами. Навіть ззаду його можна було впізнати.

— Хто цей лейтенант? — спитав Гергей, нахиляючись до Добо.

— Іов Пакші, молодший брат капітана Комаромської фортеці.

— Добре співає!

— Та й, напевно, хоробрий! Хто співати любить, той і в бою своє покаже.

— А той молодик, з палким поглядом і підкрученими вусами?

— Пішта Будахазі, офіцер. Привів з собою шістьох кіннотників.

— Видно, що природжений воїн. А той далі, з густою бородою, он якраз бере кубок в руки?

— Ференц Бай, офіцер. П'ятьох кіннотників привів. Теж хлопець хоч куди!

— А той хвацький хлопець із шовковою хустиною на шиї, сидить поряд з єгерським міщанином?

— Пішта Фекете, офіцер. Шістьох кіннотників привів.

— Ага, справді, я ж і говорив з ним.

Лейтенантові Пакші хотілося доспівати і другий куплет пісні, але слова вилетіли з пам'яті. Дударі ж чекали, коли він розпочне.

Раптом хтось вигукнув:

— Хай живе найстаріший воїн фортеці!

Цецеї весело заперечив:

— Може, прадід твій і найстаріший, а я ще зовсім не старий!

— Хай живе наймолодший захисник нашої фортеці! — загорлав Пете.

І тут уже й Криштоф Тар'яні взяв кубок у руку і, зашарівшись, почаркувався з гостями.

— Хай поки що живе той турок,— прокричав. Гергей,— якому ми першому виб'ємо зуби!

Дружний регіт прокотився залою, кожен почаркувався з сусідом.

З місця підвівся рум'яний єгерський міщанин. Він відкинув з правого плеча синій плащ з великим коміром, розгладив вуса, провів рукою по чуприні й сказав:

— Слава тому, хто перший покладе голову за Егер!

Гордовитим і серйозним поглядом обвів він залу, ні з ким не почаркувався і вихилив кубок до дна.

Навряд чи він думав, що п'є за себе самого.

Стрілки великого годинника, що стояв на ніжках, показували одинадцяту. Ввійшов вартовий і, зупинившись у дверях, доповів:

— Пане капітан, турки вже в Макларі.

— Тільки передові частини, синку.

— Ні, пане капітан, їх там більше. При місячному світлі сунуть як лавина, а позаду них у полі видно ще багато шатрів і вогнів.

— Що ж, завтра вони„будуть тут,— сказав Добо, кивнувши головою.

Відпускаючи вартового, він сказав, що до ранку його можна не турбувати донесеннями, і встав. Це значило, що час розходитися.

Мекчеї відвів у кінець зали Гергея, Фюгеді, Пете і Золтаї. Пошепки й коротко переговорив, тут же поспішно підійшов до Добо і, дзенькнувши острогами, сказав:

— Пане капітан, двісті чоловік готові виїхати вночі.

— Куди це до біса!

— У Маклар.

— У Маклар?

— Побажати туркам спокійної ночі.

Добо весело пригладив лівий вус, підійшов до вікна. Мекчеї не відступав від нього.

— Ну що, Пішто, я не проти. Така вилазка, якщо вона буде успішною, підбадьорить народ у фортеці.

— Я теж так подумав.

— Коли є бажання битися, то й шабля сама рубає. Але тебе я не пущу.

Мекчеї засмутився.

Добо спокійно подивився на нього.

— Ти ж наче буйвол — на перше-ліпше дерево налітаєш. І, дивись, колись зламаєш роги. Тобі ж голову берегти треба. Бо якщо моя голова впаде, то хай хоч твоя зостанеться. Це я кажу тільки тобі. Борнемісса й решта можуть їхати. Гергей обережніший за тебе — хай трохи пошарпає передові турецькі загони. Поклич його сюди.

За мить Гергей стояв біля Добо.

— Що ж, Гергею, їдь,— сказав Добо,— тільки бери з собою не двісті, а вісімдесят-дев'яносто воїнів. Досить І стількох. Вдарите несподівано, хай побігають турки. І негайно назад. І гляди мені, щоб жоден наш не загинув.

Підійшли й інші офіцери.

— Пане капітан, дозвольте й мені.

— Усім не