Зірки Егера - Геза Гардоні

— Пете, Золтаї, Фюгеді! — наче зачитуючи наказ, виголосив Гергей.

Пішта Фекете глянув на нього з таким благанням, що Гергей домігся дозволу взяти і його.

— Пішті Фекете я вже давно обіцяв.

— Пане капітан,— благально мовив юний Тар'яні,— дозвольте і мені!

Добо знову розгладив вуса.

— Добре, їдь. Але тримайся весь час біля пана лейтенанта Гергея! — І жартома додав: — Гляди ж, якщо тебе вб'ють, на очі мені не смій показуватися! Це я тобі завчасу кажу.

Гергей мало не бігцем кинувся до казарми кінних солдатів. Сурмити не став. У широкому коридорі вистрілив з пістолета.

Солдати повискакували з ліжок.

— До мене мерщій! — гукнув Гергей.

Він відібрав сотню найметкіших.

— Миттю одягатись! І поки я тричі кліпну, бути верхи з шаблями біля воріт. Ти ж біжи до пана другого капітана і попроси в нього людолова. Приведеш його з собою. Дивіться, щоб в кожного при сідлі була мала рушниця.

У ті часи так називалися пістолети.

Гергей збіг по сходах і поспішив до конюшні. У червоному світлі ліхтаря, що звисав зі стелі, він побачив босого чоловіка в жовтому доломані й шоломі. Чоловік цей сидів на перекинутій діжі, тримав на колінах половину розкраяного кавуна і їв його ложкою.

Гергей крикнув до нього:

— Шаркезі!

— Слухаю вас! — відгукнувся циган.

— Їдемо зі мною! Коня собі роздобудеш, диво-коня!

Циган відклав кавуна.

— Поїду. А куди?

— На турка! — весело відповів Гергей.— Зараз вони саме сплять, а ми їх зненацька й захопимо.

Циган почухав потилицю, глянув на кавуна і знову сів на діжу.

— Ні, це неможливо,— статечно вимовив він.

— Чого неможливо?

— Разом з усіма я поклявся не покидати фортеці.

— Хіба ж ти для цього присягав? Ми ж клялися захищати фортецю!

— Може, інші саме для цього присягали,— відповів циган, піднімаючи плечі мало не до вух,— а я поклявся ліпше здохнути, а з фортеці не виходити. Бог свідок!

Похитавши головою, він поклав кавуна на коліна і знову взявся за ложку.

Невдовзі Гергей разом з Пете, Фюгеді і Золтаї вже мчав макларською дорогою.

Ніч була зоряна. Попереду їхали двоє: лейтенант Пішта Фекете і солдат-егерчанин Петер Бодогфалві, який показував дорогу. За Мелегвізом звернули на луку. М'яка земля приглушувала кінський тупіт. Здавалось, що то, похитуючися, суне сотня тіней.

Перші сторожові вогні вони помітили в андорнакському верболозі.

Петер зупинився. Решта теж.

Місяць виплив з-за хмар лише на хвильку, але й того було досить, щоб у прозорій напівтемряві стали помітними постаті людей.

Гергей під'їхав до Бодогфалві.

— Злазь, по-зміїному підповзи до першого вартового. Якщо з ним собака, так само нечутно повзи назад. Якщо ж собаки нема — підкрадися ззаду і заколи його. Потім обдивись усе довкола. Якщо другого вартового поблизу нема, сипни з пригорщі пороху у вогонь. Але тут же ляж на землю, щоб тебе не помітили.

— А як же мій кінь?

— Коня прив'яжи до оцього дерева. Коли повертатимемось, тут його і знайдеш.

— А якщо біля вогню буде ще хтось.

— Тоді пильно все обдивися, запам'ятай, хто, де і як лежить, постарайся помітити, де турків найбільше, і миттю вертайся.

Добрих півгодини стояли у верболозі на березі річки. Гергей повчав солдатів:

— Поки турки тікатимуть — бий, рубай. Але щоб ніхто не віддалявся від товаришів більше ніж на сто кроків, бо відріжуть від своїх. Зачувши сурму, зразу ж повертайте назад і летіть до фортеці. А поки сурми не чути — гуляй, душа!

Солдати стояли колом і жадібно ловили кожне його слово.

Гергей вів далі:

— Перелякані турки навіть не подумають чинити опору. А ви врізайтесь у саму гущу і рубайте їх доти, доки не кинуться врозтіч.