Лицарі любові і надії - Леся Романчук

На допитах Кир Григорій не пильнував етикету. Доводив слідчого до «белого калєнія»:

«— Ви, Хомишин, виступали проти комунізму?

— Виступав і буду виступати.

— Ви виступали проти комсомолу?

— Виступав і буду виступати.

— Ви поборювали радянську владу?

— Поборював і буду поборювати!

Тоді слідчий зшаленів, схопив книги, написані Владикою, які лежали перед ним на столі, і тяжко бив ними Преосвященного по голові та де попало. Владика зомлів. Непритомного, його віднесли до Лук’янівської лічниці» — згадує о. Петро Герилюк-Купчинський.

— І що ж розповідали про останні дні Владики твої «кореша», Федю? — лагідно допитувався Петро.

— Т-та... поклали їх у ту саму палату, що вашого... владику... В палаті народу — человек пятнадцать. Побитий був сильно після допросів, лежав, встати не міг. Вони сначала до торби — а там нічого інтересного, ерунда всяка, трохи сухарів. Ну, забрали, понятно, йому сухарі куди? Зубов всьо равно нет... Думали, хрест золотий, як у попів... ой, вибачте...

— Який хрест, хрест, мабуть, іще у Львові відібрали! Хіба вони своє попустять? — похмуро посміхнувся на кутні Влодко.

— А з тряпья — ряса, так кому вона нужна? Правда, і рясу забрали, як порізати, то згодиться, матеріял хароший... Поп-то... ну, отец... всьо молілся... Как молілся, так вроде і заснул... А як прийшли будити — то й не розбудили...

У камері запала тиша. Кожен проказував слова пам’яті та жалю.

Отець Величковський недовго пробув у Владімірі, знову перевели на Воркуту.

Минали місяці. Навіть за умови, що кількість літератури не обмежувалася, в камері було-таки нудно, молоде тіло потребувало бодай якогось руху, і хлопці зраділи, коли їх почали водити на роботу в столярну майстерню. Вели через внутрішній двір. Ішли, вдихали свіжого повітря, усміхалися шматку неба не в клітинку... І враз...

Невеличка колона раптом підтягнулася, усі, мов за командою, підвели погляд угору, на вікно другого поверху і закрокували, мов на військовому плацу — двоє поляків приклали два пальці до смугастої тюремної шапки, військові узяли «під дашок», інші просто підняли голову. Петро й собі глянув угору — у вікні стояла жінка — велична й сувора. Тонке бліде обличчя. Тюремний одяг. Вона наче вітала цей мовчазний парад.

Наглядачі наче не звертали уваги — ніхто ж не порушував порядку.

Бже у майстерні, під шумок Петро спитав Анатолія Радигіна, нового сусіда по камері, кого вони бачили у вікні.

— Це вона, Незламна! Катерина Зарицька.

— Дружина Михайла Сороки?

— Звідки знаєш? — здивувався Анатолій й одразу зрозумів: — Так ви ж з Воркути...

— Двадцять п’ять років... — вимовив Петро, наче відлічив не роками — місяцями, важенними, мов крем’янії брили, днями незмірний термін лютої кари за любов і вірність, відданість ідеї та незламність. — Як воно тут жінці... Нам — муки пекельні, а їм — утричі...

Усі ті дні, що вдалося виходити на роботу, Петро спостерігав, як колона в’язнів усіх національностей — росіян і латишів, євреїв і литовців, вірмен та естонців вітала велику й незламну українку — мовчки, схиляючись серцем перед подвигом жіночої гідності.

І знову стукотять вагонні колеса, знову лічать кілометри...

І роки...

Слабкість — постійна супутниця після хвороби, приклала Орисину голову до подушки. Хай собі стукотять, хай відлічують, чи не байдуже? Вона — давно вже не людина, іграшка, пішак на чужій шахівниці — то хай собі переставляють, як їм зручно, її вже нічим не здивуєш. Везуть? То нехай везуть. Куди б не везли — однаково на південь, північніше просто нікуди.

— Ой, дівчата, річка! Яка широчезна! Ой, дівчата, ліс! Дивіться, справжній ліс!

Очі, що звикли за довгі роки до безгоміння рівної, мов таця з морозивом, снігової пустелі, спрагло впивалися кожним зеленим листочком, кожною травинкою, усім, що вивільнялося з-під непорушно крижаного білого укривала вічної зими.

Поїзд стукотів, захлинаючись квапним «Не встигаю, не встигаю, не встигаю!» Майже летів!

— Ну й квапляться чекісти, ну й поспішають! — жартували дівчата. — Бояться, щоб ми не повтікали!

— Ні, то вони не хочуть щоб люди бачили, що і тепер, після смерті головного ката все залишилось як було.

— Ага, Берію розстріляли, а самі нічим не ліпші!

Орися не знайомилася ні з ким, не хотіла заводити на етапі подруг — важко потім розлучатися, коли прикипиш душею. Ці розлуки у таборі — джерело додаткової муки. Хвилюєшся потім у невіданні — де вона, люба серцю людина, що з нею? А в Орислави набралося таких відкритих ран у серці чимало.

Дуся, Марія, Катерина, Айна... Не брала участі у загальних посиденьках біля крихітного віконця — почувалася після хвороби дуже слабкою, душив кашель, кожен вдих давався важко, з болем. Проте не нарікала — дякувала Господу, що вижила. Нічим, окрім Господнього чуда, не могла пояснити того, що трапилося. Дивом дивним опинилися поруч люди, що врятували, витягли її вже з-поза межі смерті. А що слабкість — нічого, минеться, а що кашель — видужає. Бо Господні чуда тривають. Біля серця горить маленький листочок, змережаний Романовим почерком, — живий, скоро випустять на свободу! З обережних маминих натяків зрозуміла, що Роман десь на Колимі. Як сталося, що його лист дійшов до батьків у Прикарпатськ, що дістався, вкладений у мамин, до Воркути! Не помітили? Не прочитали? А може, прочитали і розчулилися — бо нічого забороненого, нічого про табір, все тільки про любов?

Романів лист грів, немов вічно гаряча вуглинка. І куди б її не везли зараз просторами таки безкрайого