Вітіко - Адальберт Штіфтер

— А тепер не погребуй і моєю рукою, — і подав їй руку.

Дімут узяла руку князя й нахилилась чолом до неї. Потім, ступивши крок назад, побажала:

— Високий пане, урядуй щасливо і справедливо!

— Іди з Богом, Дімут, — мовив князь. — Нехай небо дасть мені перше і нехай я спроможуся на друге.

Дімут обернулася, її дівчата оточили її і вийшли з зали.

— А тепер, високі панове, — давав настанову князь, — поводьтеся добре як воїни і після війни. Сьогодні ввечері ми ще зберемося всі як друзі в замку, мабуть, не одному з вас уже кортить іти додому. Застали б ви там усе в порядку й перекажіть моє вітання вашим ближнім і людям, які живуть навколо вас.

Після цих слів люди попрощалися з князем, подякували йому з непокритими головами і вийшли з зали.

У таборі на великій ярмарковій площі між правим передмістям і Вишеградом того дня теж був великий рух. Двірські достойники ходили до різних підрозділів, військові проводирі повернулися від князя і геть усім, хто був у таборі, розподіляли князеві подарунки.

Те саме діялось і серед воїнів із Будишина, що мали свій табір неподалік від села Бубен. Вони отримали винагороду за те, що прийшли і зголосилися брати участь у війні.

Так само було й серед оборонців міста Праги. До них прийшли Дипольд та всі інші військові проводирі, які воювали разом із ними. Всі отримали багаті подарунки, надто ті, хто був поранений.

Тим часом Вітіко викликали до князя. Князь повернув йому провід над лісовими людьми і сказав Вітіко поквапитись до своїх людей, щоб бути присутнім при розподілі подарунків, які вони мали отримати за свої звитяги.

Вітіко подякував і помчав до лісових людей. Там уже були двірські достойники, а також Ровно, Герман, Вигонь, Діт, Вольф, Вернгард і всі, хто був командував людьми. Всюди розподіляли подарунки. Коли з’явився Вітіко, їх почали ділити і серед його людей. Дарунки були багаті, писар із княжої скарбниці дав гроші й для тих, хто з гори Високої пішов додому, і для родичів полеглих. Люди раділи й веселилися, показували один одному, хто що отримав.

Князь і княгиня в пишних шатах і з почтом у гарному вбранні об'їхали всі підрозділи, яким дали подарунки.

Увечері того дня в усіх таборах справили святкові вечері, справляли свята і в обох празьких передмістях та вишеградському передмісті, а в княжому палаці дали бучний бенкет.

Вітіко поїхав на бенкет до князя, і чимало лісових людей проводжали його аж до брами.

Після бенкету Вітіко провели в дім священика, де йому знову приготували житло, бо люди з табору вже почали розходитись.

Уранці наступного дня Вітіко пішов до своїх людей привітати їх і дати розпорядження.

Люди стояли або сиділи на сонечку коло хатин, або повіток, споруджених на їхньому місці, й розмовляли про всяку всячину: про недавні події, про свої подарунки, знову зацікавившись ними; багато хто рахував отримані гроші, перекладаючи їх з однієї долоні в другу. Коваль із Плани отримав дуже велику міцну і стару кольчугу і вдягнув її поверх своєї грубої свити. Тесля Давид, поранений на горі Високій, мав усі інструменти для своєї праці, кращі і зручніші за всі, які він бачив коли-небудь. Віт Ґреґор хизувався срібною чашею, куди він думав набрати святої води, яку святитимуть наступного року. Скрипаль Том Йоганнес сидів на полінах, приготованих для багаття, й розглядав скрипку, яку крутив у руці.

— Ти знову маєш скрипку, — заговорив до нього Вітіко.

— Я ще ніколи не бачив такої гарної, — відповів Том Йоганнес, — а коли я торкнуся її, вона звучить так, як ще жодна не звучала. Я заведу собі учня в Плані, щоб він навчився грати на ній і ми тоді б почули, як вона співає.

— Ти скоро й сам заграєш на ній, вона заспіває, — втішив його Вітіко.

— Ох, Вітіко, — зітхнув скрипаль, — ти таки дурень!

— Ще побачимо, чи я дурень, — відказав Вітіко.

Тепер і він показав чимало з того, що подарував йому князь, наказав привести й коней, щоб лісові люди бачили їх. Коні були однаковісінькі: булані зі сріблястими смугами ближче до черева. Раймунд потім знову відвів коней до священицького дому.

Усі три сини Озела їхали верхи на білих кониках, отриманих від князя.

Вітіко наказав своїм людям готуватися до від’їзду на батьківщину і сказав, що проведе їх аж до їхніх домівок.

У таборі на великій ярмарковій площі складали намети, воїни готувалися до відходу. Люди з Будишинської землі подалися на батьківщину, лехи й своїм людям наказали збиратися додому, і лише ті, хто мав їхати з князем на весілля Генріха, маркграфа Австрійського, до Франкфурта, складали свої речі для походу.