Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Чи до нашого приходу ви проповідували проти радянської влади? Де і коли?

— Так, я проповідував проти. Завжди і всюди.

— Чому?

— Бо ми знали з газет і від свідків про нищення і палення церков, про убивства священиків, нищення всієї релігії, тому я мусив взивати нарід до молитви, щоби Бог могучою силою здержав ту дику нищівну силу».

— Та навіщо ж ви, отче, говорили так відверто супроти себе? — жалкував Петро.

— Хіба може священик говорити неправду навіть ворогові? Як мав кривити душею, то ліпше мовчав.

— А вони?

— Вони кричали, а я молився на вервиці. Розмовляв лише з тим слідчим, який поводився достойно, як культурна людина. Були серед них і такі. Один з них мене доброго навчив... Наприкінці допиту належиться підписати протокол. І я підписую всю оту товсту пліку карток. Ставлю підпис внизу сторінки. Остання сторінка списана лише до половини, а я машинально підписую унизу. Слідчий каже: «Ви підписали собі смерть». «Чому?» «Бо на цьому порожньому місці над вашим підписом можна написати що завгодно». Я сполотнів. Та направду, спаде на хвору голову написати там, де вільно, щось на кшталт: «Планував заколот з метою убивства лічно тов...» Ви розумієте, хлопці... Питаю слідчого: «Що ж тепер робити?» «Перекрес-літь порожнє, ото й усього». Я подумав собі — ото людина! Згодилася потім ця наука.

— Але ж вас засудили?

— Ні, то було ще за перших совітів, у сороковому, до війни. Тоді мене випустили.

— О, таки так, перші совіти були кращі за других, бо скоро минулися, — пожартував невгамовний Влодко.

— Другі прийшли у сорок четвертому. Бої за Тернопіль тривали довго — німці лишили велику залогу і билися до посліднього патрона, особливо захищали залізну дорогу та станцію. Місто було облягане совітським військом тривало. Німці цофнулися до польського костьолу і звідти боронилися. До монастиря понад ранком, ледь сіріло, прийшли офіцери-артилеристи. Подивовано питали, чому ми не втікаємо? «Чого маємо тікати, ви ж виголошували, що маєте освободжувати,» — кажу йому! Один схилився до мене і тихо каже: «Відкривайте церкву, служіть, ми вам кривди не зробимо, але скоро будуть вас переслідувати!»

— Ти бач, і між них були люди...

— Артилеристи поставили свої гармати за дорогою на городі навпроти нашої нової церкви і почали бити на місто без розбору, нищили все підряд. Наказ був — знищити німців, а разом і Тернопіль.

— І таки знищили. Стерли з лиця землі, визволителі, самі руїни залишились, а яке місто було... — крізь зуби процідив Петро.

— Хіба їм було в голові чогось пильнувати, пожаліти бодай старовину? Мене серце боліло за старовинні церкви. У тому диму, гуркоті, страхітливій руйнації, побіг просто в габіті3, з церкви, до тих артилерійських офіцерів. Просив їх пожаліти бодай оту маленьку церковцю Чесного Хреста, з якої Тернопіль починався. «Вона дуже цінна як пам’ятка архітектури, та й за-маленька, аби там могли ховатися німці!» І знаєте, послухалися добрі люди, пожаліли, не зачепили церковці артилеристи...

— Тепер знаємо, кому завдячує Тернопіль збереженням своєї найстаршої церкви. Сам запам’ятаю і дітям розповім, — схвильовано прошепотів Петро. — А я думав — випадок, Господнє чудо.

— Чуда повинні робити люди... А Тернопіль направду знищили так, що й тюрми цілою не лишили! — засміявся отець. — Як арештували мене другі совіти, то мусили в Чорт-кові перетримувати!

— А потім?

— Потім Київ, в’язниця на Лук’янівці, є там така...

— Ех, Лук’яновка, дом радной, тюрьма, матросская тішина! І я там сидів зразу після війни, — замріяно поділився Федір.

— У Києві отримав гірку звістку... Викликали до віконця, дають передачу. А на торбинці написано: «Єп. Гр. Хомишин». «Та це ж не мені!» — «Тєбє, теперь тебе...» Так я зрозумів, що Кир Григорій пішов у засвіти...

— Григорій? Старенькій такой? — насторожився, упізнавши знайоме, «знаменитий вламувач».

— Та вже немолодий... Скільки ж було преосвященному? Та добре за сімдесят...

— Зовсім старенький був. І побитий увесь... Фамілія якось Хамішин, штолі?

— Хомишин... — виправив отець. — Довелось зустрітись, Федоре?

Федір довго ховав очі.

— Та... як вам сказати...

— Правду, правду говори.

— Я сам з ним не був, век свободи не відать, не був!

— Але ж знаєш щось? Розкажи...

— Не бійся, розповідай, Федоре, все, що знаєш. Бажливе кожне слово.

— Я сам там не був, але один кореш... Одним словом, попросили двох моїх... корешів... допомогти... гм... переодягнути одного... політіческого...

— Переодягнути... Знаємо ми, як вони «переодягають»! Та вже так і скажи, Федю, наказали «соціально блізкому кантінгєнту» пограбувати людину, забрати останнє, не соромся, ми ж у курсі діла, свої, можна сказати, — допоміг Влодко.

Та Федору було нелегко ані казати правду, ані брехати, дивлячись в очі отцю Величковському. Отець зрозумів і сам розпочав розповідь:

— Кир Григорій завжди був непоступливим і непримиренним. Уперше був заарештований ще за «перших совітів». Але в тих тоді зуби були заслабкі до владик, ще непевно почувалися... Вдруге заарештували німці, бо закликав не вбивати євреїв, не порушувати заповіді Божої: «Не убий! Кров невинна волає о пімсту до неба!» Проповідував у соборі, закликав людей переховувати євреїв, не давати їх на поталу. Хтось доніс у гестапо. Забрали просто із собору. Та відпустили німці. А «другі совіти» добили-таки Владику...

...Коли до Владики Григорія прийшли з арештом, двері єпископського палацу, потужні, дубові, були зачинені. Скільки не грюкала солдатня, не відчинили. Мусив аж один з них розбити вікно, залізти досередини і впустити «вершителів правосуддя». Така надмірна праця так розлютила енкаведистів, що, витягаючи хворого старця з ліжка,