Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Вітіко добрий, мов дитина, — відповів Любомир, — я ставився до нього як до своєї дитини, коли він був у мене, і буду ставитись так, бо ж він ще не батько.

— А Вшебор? — запитав князь.

— Покарай його на свій розсуд, — відповів Вшебор.

— А ти, Дівіше? — мовив князь.

— Покарай його, як вважаєш за потрібне, — відповів Дівіш.

— За своєю мудрістю, — докинув Хотимир.

— А Даниїл? — запитав князь.

— Високий пане, якщо ти звернувся до мене, — відповів священик Даниїл, — то я скажу: я не знаю до ладу війни, але мир Спасителя і його любов до людського роду повинна ширяти над усіма землями.

— А що скаже Велислав? — запитував далі князь.

— Вітіко під Чиновом, — розповідав Велислав, — рішуче обстоював свого коня, тож ми були змушені йти ступою за ним, а тепер рішуче обстоював рідну землю.

— Чи є тут хто-небудь, хто вважає Вітіко за зрадника? — запитав князь.

Не відповів жоден голос.

— Що ж, якщо ви мовчите, — зітхнув князь, — я говоритиму наступним чином: Вітіко, ти на горі Високій зробив велику послугу і після битви служив знову. Коли кілька днів тому військові проводирі зійшлися до цієї зали на раду про винагороди і коли прийшли ще й сьогодні, щоб отримати їх, тебе не було серед них. Ти віддав провід над частиною моїх людей Одолену, а провід над лісовими людьми ще не перейняв. Твоя винагорода у вигляді золота, шат і зброї лежить у моїй скарбниці, а два коні для тебе стоять у моїй стайні. Бери усе. Під Пльзенем ти не поводивсь як зрадник і не думав про те, щоб піти від мене, бо сказав би мені про це, як сказав два роки тому, але ти порушив закон війни і моє право, і тому я караю тебе: проганяю від свого двору доти, доки покличу тебе, і ти заплатиш шістсот динарів до державної скарбниці, а оскільки тобі самому тепер потрібні ті гроші, моя скарбниця позичить тобі динари. А тепер іди.

Вітіко вклонився й вийшов із зали.

— Думаю, кара була не надто сувора, — протягнув князь.

— Ні! Ні! — загукали численні голоси.

— А тепер нам треба поговорити з іще одним воїном, — сказав князь. — Приведіть сюди Дімут, сестру-войовницю владики Ровна.

Двоє молодих княжих лицарів вийшли за двері й невдовзі привели Дімут у супроводі багатьох дівчат. Дімут була в широкій спадній сукні фіалкової барви, підперезана срібним пояском. Чорні коси були зібрані й накриті срібною сіточкою. Дівчина підійшла до князя, і він заговорив:

— Дімут, ми не можемо запропонувати тобі ніякого місця. Воїн, що не є військовим проводирем, повинен стояти перед військовими проводирями, а ти воїн, навіть якщо не маєш на собі бойового обладунку.

— Я стоятиму, пане, — відказала Дімут.

— Дімут, — казав далі князь, — єпископи, священики, князі, пани і лехи в цій залі визнають, що ти поводилася героїчно і заслуговуєш на подяку та подарунки. Ми висловлюємо тобі подяку, а в Празі і країні люди розповідатимуть про твої звитяги. А на подарунки ми бідні. Я дарую тобі один бойовий обладунок, золоту прикрасу, меч, такий самий короткий, як і твій, і білого коня, якого моя княгиня прикрасила сріблом. Твоєму братові я дав землю коло його землі, і ти будеш користуватися нею разом із ним. Я почекаю, поки тебе хто-небудь приведе додому як дружину, а тоді вже подумаю, яку радість вам дати. А тепер ти повинна йти зі своїм братом додому, щоб тебе покарали за зраду, яку ти скоїла щодо фортеці Ровна. Коли спокутуєш свою провину, повертайся до Праги, ти належиш княгині, будь коло неї або ж іди знову додому, або знову приходь, і то так часто, як хочеш.

— Високий пане, — відповіла Дімут, — я не заслужила ніякої подяки і ніяких подарунків, бо зробила те, чого не могла не зробити. А за те, що мені дарує твоя прихильність, тобі належить дяка, я кажу її тобі і з радістю буду всім користатися. Кажуть, що ти відбудуєш зруйновані святині ще гарнішими, ніж вони були. Тоді я й прийду молитися в них і з шанобою піду до високої княгині.

— Що ж, тоді попрощайся, Дімут, як воїн із воїнами, що воювали з тобою, — сказав князь, — а також із тими, які воювали б із тобою, якби не були змушені піти зі мною до Німеччини.

Чоловіки попідводилися зі своїх місць і підійшли до Дімут.

Дипольд подав їй руку, потім Генріх подав їй руку, потім подавали руку єпископи і абати, сивий Болеміл, Любомир, Дівіш, Хотимир, Вшебор і решта військових проводирів. Молоді воїни обступили Дімут, хапали її за руку, розмовляли з нею.

— Ти ще не дала мені стрілу, — сказав їй Велислав.

— Поки жива, ніколи не віддам, — відказала Дімут.

Коли всі чоловіки вже відступили, озвався