Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Та накази головного лікаря не обговорюють, а надто, якщо при цьому присутня людина з погонами. Що можуть вдіяти сестри в обітниці послуху? Лиш молитися і зберігати для історії у пам’яті кожне слово, кожен крок...

Близько опівночі лунає телефонний дзвінок. Сестра-монахиня підіймає слухавку:

— Як там єпископ, чи вже помер? — лунає дивне запитання.

— Слава Господу, отцеві краще...

— Ще не помер? Ну, повідомите, коли... — діловий чоловічий голос цілком певен свого.

Сестрі терпнуть руки у передчутті страшного... Та в палату її не пускають:

— Вам уже кілька разів говорено, хворий більше не потребує вашої опіки, сестро... Я сама...

Приємної зовнішності усміхнена дівчина у білому халаті наповнює прозорою рідиною шприц.

Ампула з отрутою кураре — в руках медсестри, агента МГБ. Білий халат, приязна посмішка, присяга Гіппократа, найгуман-ніша професія... Під халатом не видно зірочок на погонах. Рука не тремтить. Смертельну ін’єкцію зроблено. «Це щоб ви добре спали, хворий!» — «Хай береже тебе Господь, дочко!» — розбитими вустами ледь чутно благословляє святий отець симпатичну дівчину, що так зворушливо піклується про нього.

Лікарська комісія, що приїхала аж із Києва, констатувала серцевий напад. Серцевий напад у тридцять шість років?

Справа нарешті доведена до кінця. Єпископа Ромжу знищено, генерала Савченка переводять на підвищення у Москву.

— А Майрановський, до речі, сидить отут, у Владімірі, і камера неподалік! Отак йому віддячив Хрущов за все, що цей великий учений зробив для держави! А він — порядна людина, мушу вам сказати, хлопці! Коли мене судили, категорично заперечував, що ми використовували отруту на живих людях! — розчулено згадував Судоплатов.

— А що ви, на покійниках її стосували? — цідив крізь зуби, ледь стримуючись, аби не розбити це красиве обличчя до крові, Петро. — Справді, великі вчені, порядні люди, що й сказати!

Скрегоче зубами, але терпить — почувається розвідником у тилу ворога, збирає інформацію, хай говорить, хай виговорює мізерну частку того, що знає, цей прислужник смерті у погонах.

За день-другий Павла переводять в іншу камеру.

— Слава Богу, вберіг Господь від гріха! — перехрестився услід Петро. — Ще день, ще одна історія чекістського героїзму, — і не стримався б, задушив гадину...

— Я б тобі не дав, — скрипнув зубами Влодко. І засміявся у відповідь на обурений погляд: — Сам би задушив!

— Яка ж машина працювала проти нас! Які служби! За першим словом мали все — гроші, людей, машини, військо, лабораторію отрут. Ціла фабрика убивств! Що лиш не вигадували — цукерки з вмонтованими бомбами, шприци, парасольки з отрутою! І при тому УПА боролася так довго! Мабуть, дух зламати важче, ніж тіло.

Тюрма перемелювала у своєму череві дуже різних людей — колишніх партпрацівників, що занадто фанатично служили Сталіну, військових, колишніх чекістів, на зразок Судоплатова, винних і невинних, віруючих і безбожників, радянський підданих та людей з інших країн та країв, які просто фактом свого існування загрожували владі, тут усі були рівні перед безумом свавілля — вищі церковні ієрархи та прості селяни, колишні міністри, генерали та куховарки, тюрма не лічила географії та історії — всі порівну ділили баланду, всім однаково світили лампочки під стелею, всіх однаково обігрівав лютим холодом карцер за провину чи без.

Переведення з однієї камери до іншої вже вважалося розвагою — брак спілкування, хай навіть неприємного, після кількох місяців утримання за ґратами давався взнаки.

Не здивувалися, коли до камери занесли ще одне ліжко і привели не одного, а зразу двох сусідів — обидва високі на зріст, обидва з бородами. Через однаковий смугастий одяг навіть не зразу упізнали...

— Отець Величковський! І вас сюди? А вас за що?

— За те, що й вас, діти мої, — роздивився і впізнав Петра та Влодка отець Василь.

— Та хіба ж ви брали участь у повстанні? Вони ж наче тільки активних учасників попереводили до «закриток», — намагався вивести бодай якусь логіку Кекіш.

— Мабуть, слово моє брало... їм аби причина... Говорив, служив, сповідав, причащав — хіба ні? Отож, був активним учасником усіх ферментацій та страйків.

Четвертий «брат» по ув’язненню виявився також з Воркути, та ще й добре знав отця з Першої Капітальної.

— О, то великий чоловік! Звуть Федором, ми з ним давненько знайомі, — усміхнувся в бороду отець, рекомендуючи нового сусіду. — То є знаменитий вламувач!

— Хто то є, прошу отця? — перепитав, не утямивши, Влодко.

— Вламувач, себто фахівець із... насильного посідання чужого майна, — у делікатний спосіб пояснив особливості професії Федора монах.

— Ну, хлопці, всьо, капець, фініта ля камєдія, як гаварят, скінчилася ваша вольная воля! — хазяйновито розпорядився новий співкамерник. — Тепер по фені не ботати, байки не травити, матюків не гнути! З нами святий отець, а він цього не любить. За порядок відповідаю лічно я!

— Та ми наче й самі не лаємося, — миролюбно зауважив Влодко, аби не стинатися першого дня з новачком. — А отця Величковського знаємо ще з Воркути.

Федя проковтнув розчарування — так хотілося провести вишкіл, а заодно й тюремну катехизацію нових знайомих.

Почувався охоронцем душпастиря у неволі, боронив його і словом, і ділом, навіть кулаком інколи, і мав від того правдиве задоволення.

— Ні, таки Господь добрий і справедливий! Дає терпіння, але й благодаттю не обминає! Чи мали б ми на волі можливість спілкуватися з отцем так близько? — передчував задоволення розмови Кекіш.

Отець вечорами розповідав про своє служіння, про арешти, допити:

— «Чи сам, чи з чиєїсь намови, чи по приказу зробили ви отой хресний хід з жовто-блакитними лентами і хоругвами? То була антирадянська демонстрація!

— Я не робив жодної антирадянської демонстрації, а провадив хресний хід відповідно до