Лицарі любові і надії - Леся Романчук

І от вона тут, у Володимирській тюрмі. Зачинена від світу, від людей. На самоті зі своїми спогадами, болем, безнадією. На самоті із вічністю неволі. Двадцять п’ять років, двадцять п’ять! Незліченних, нескінченних, неуявно, люто, нелюдсько довгих. І зовсім не завдає ані радості, ані зловтіхи обличчя колишнього ката, що майне іноді, в обідню пору, у віконці камери, такої ж бетонно-кам’яної, як її власна.

Чимало міг би розповісти хлопцям генерал Судоплатов. З двадцяти восьми розвідників — Героїв Радянського Союзу — двадцять п’ять були його вихованцями, належали до його групи! І легендарний Ріхард Зорге, і Микола Кузнецов, і «Червона капела»!

— А за що ж вас посадили? Ви ж, як видно, великий чоловік! — розпитував Петро, намагаючись не так зрозуміти, як отримати додаткову поживу для роздумів — він вже уторопав, що ця надміру, як на звичайного виконавця, поінформована людина насправді належить не до мух, що заплуталися у тенетах МГБ, а до павуків.

Судоплатов відповів майже чесно:

— Я забагато знав і знаю.

— Про що?

— Про все. І про тих, хто керує державою.

Про Микиту Хрущова Судоплатов міг би розповісти таке... За це й посадили! Щоб не світив своїми надміру поінформованими очима, не заважав «розвінчувати культ»! Щоб не розповів комусь, що саме він, «реформатор» Микита, особисто брав участь у допитах заарештованих членів колишнього ЦК КПУ — із сотні лиш троє уникли арешту.

Особливо допікали Першому секретарю КПУ в повоєнні роки «попи-уніати» — греко-католицькі священики. Понад тисячу посадили, але не всіх — залишився невеликий осередок в Ужгороді, на чолі з архієпископом Ромжею, останнім з греко-католицьких владик.

27-го жовтня 1944-го радянські війська увійшли до Ужгорода. Населення зустріло визволителів гробовою мовчанкою. 6 листопада єпископ Ромжа отримав запрошення виступити на урочистій академії.

— Але ж я не встигну підготуватися, — спробував утриматися від запрошення владика.

— Не треба готуватися, все, що ви маєте сказати, записано отут, — простягнув папірець із надрукованим текстом військовий у формі полковника.

Єпископ не взяв цидулки. Зі сцени театру сказав:

— Дякую Господові, що жах війни перейшов над нашою землею без більших жертв. Гуркіт гармат не викликав у нас страху, бо вони вістили, що визволення несуть нам вояки братнього народу, якого мову і звичаї знаємо з літератури. Дякуємо за гладкий перехід війни на терені Закарпаття і бажаємо успіхів та швидкого миру.

Наступного дня газета «Закарпатська Україна» подала виступ єпископа Ромжі. Текст відповідав цілком отій цидулці, яку владика відмовився читати, та з неї виходило, ніби єпископ просив Сталіна приєднати Закарпаття до УРСР.

— Але ж у моїй промові не було жодного слова про це! — обурився, спробував протестувати.

— Ви  так не говорили, але мали так говорити, — спокійно відповів головний редактор газети, де надрукували провокаційний брехливий виступ. Довгі роки тяжітиме чорною плямою ця віртуозно змайстрована оборудка НКВС над чесним іменем вірного сина церкви.

Розгром греко-католицької церкви триває. Напровесні 47-го відібрано у монахів-василіан їхній одвічний осередок — монастир на Чернечій горі поблизу Мукачева. «Ми вас не виганяємо, — просять братів у Христі православні монахи у час, поки солдати багнетами «допомагають» василіанам збирати нужденні пожитки, — кожен, хто приєднається до нас, може зостатися». Та брати-василіани обирають тюрми.

Не піддавалися ні на прохання, ні на погрози! Єпископ Ромжа підтримує василіан.

І тоді Микита Сергійович звернувся з листом до Сталіна, просив дозволити фізично знищити «терористичний осередок Ватикану» на радянському Закарпатті. Отримав особистий «ви-сочайший» дозвіл. На Закарпаття для керівництва операцією прибув навіть персонально Павло Судоплатов! Щоправда, не афішуючи свою участь у цій слизькій навіть для бувалих у бувальцях справі. Та енкаведисти під керівництвом міністра держбезпеки України Савченка операцію практично завалили. Ну, хіба не вершина бездарності? В улаштованій автокатастрофі єпископ Ромжа лише поранений!

...Наприкінці жовтня 1947-го року єпископ доктор Теодор Ромжа у супроводі двох священиків їхав бричкою із села Лохова, де щойно освятив церкву. Саме відмовляв вервицю, коли на повіз на швидкості наїхала радянська вантажівка із солдатами. Коней забито, візок розлетівся на друзки, та пасажири опинилися у рові майже неушкоджені. Солдати вискочили з машини і почали товкти прикладами священиків та особливо єпископа. Переконавшись, що справу зроблено, залишили їх у рові помирати. Та Господь не дозволив так легко здійснитися задумові антихриста. Вже вечоріло, коли на сліди бойовища натрапили люди. Побитих священиків перевезено до міської лікарні у Мукачеві.

Лікарі жахнулися — обличчя молодого, вродливого єпископа по-звірячому розбите — вибиті зуби, переламана у двох місцях нижня щелепа, на тілі — безліч глибоких ран. Ні говорити, ні їсти... Хворого годують лише рідкою їжею через «цівку, вставлену в уста». Минає день, другий, і здоров’я владики помалу покращується — він вже ходить, ледь чутно розмовляє, навіть вимагає бритву, аби поголитися. Молодий організм бореться, сили відновлюються швидко. Владика навіть висповідався і дуже розхвилювався, що не зміг через рани прийняти причастя, попросив отця Петра Васька принести до палати Святі Тайни і довго молився над ними...

Інформація про скоєне просочується за кордон. Ватикан занепокоєний, сам Папа турбується про здоров’я останнього з католицьких Владик, що залишився на волі. У Хрущова здають нерви — як завершити справу? З Москви дружня рука генералісимуса присилає начальника таємної токсикологічної лабораторії МГБ Майрановського, майстра з виготовлення та застосування отрут. І от уже Хрущов особисто розмовляє з Майрановським у своєму штаб-вагоні на Київському вокзалі, ось уже дає останні вказівки Савченку...

...До лікарні понад штат прийнято нову сестру-піклунку. Монахинь, що опікувалися хворим, усунуто з відділення, їм наказано... спати. Спати під час чергування? Неймовірно, не-чувано...

— Що за дивне розпорядження доктора? — не йняли віри