Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Вітання тобі, люба сестро, в твоєму домі! Я мав би привезти тобі стріли, списи, мечі та обладунки замість перлин, які тримаю в руці для тебе. Коли бачиш тебе в блискучому вбранні серед твоїх дам, то годі повірити тому, що люди розповідають про тебе. Я надолужу свій недогляд гарним обладунком на згадку про минулі дні. Моя дружина Ґертруда також посилає тобі вітання, а інша Ґертруда, що невдовзі стане твоєю шваґровою, обрала іншого посланця, щоб передати тобі вітання.

— Я привіз його, — озвався Генріх, маркграф Австрійський, — і привіз запрошення зустрітися з нею. На цьому святі три споріднені Ґертруди сидітимуть в одній залі.

— Я з радістю приймаю всі вітання й запрошення, — відповіла Ґертруда.

— Я теж приїхав сюди зі своїми двома братами, — заговорив Оттон, єпископ Фрайзінзький, — щоб привітати свою любу Ґертруду. Ми хотіли воювати, а натрапили тільки на свята. Господь повів нас, і молитва нашої побожної матері на Каленберґу супроводила нас.

— Вона, звісно, молилася, і її молитву варто послухати, — мовила Ґертруда. — І ти, що так любиш матір, не забудеш її.

— Якщо я не забуваю, — сказав Оттон, — то тільки завдяки своєму служінню, і я намагатимусь, щоб воно подобалося й матері.

Як настала ніч, гості поїхали назад у Вишеградський замок.

Вітіко передав того дня Ровну меч, привезений із Нюрнберґа, й поділив між лісовими людьми подарунки, придбані там для них.

Король гостював у Празі три дні. Протягом тих днів відбувалися церковні та інші свята, владики засвідчували свою гостинність. Привезли дорогу рибу й готували вишукані страви, князь Владислав частував вином із виноградників на Ельбі, а також вином, яке пани привезли з Рейну та Неккару. Влаштовували турніри, й німецькі лицарі показували, як вони вправно володіють зброєю та кіньми, чеські пани показували їм свої місцеві традиційні ігри. Наїхала незліченна кількість люду, і чеські дівчата демонстрували чужоземним воїнам красу своїх народних убрань та облич. Нагодились і лісові люди, й показували, як вони вміють бігати, боротись і стрибати, а коваль із Плани навіть набрався духу заявити, що жоден чоловік не підняв би такого важкого каменя, як він. Всі давали і приймали подарунки.

Розвідники повідомили, що вороги справді порозходились додому.

Четвертого дня німецьке військо розтяглось на шляху від Петржина до Влтави, по якому й прийшло до Праги.

Тепер князь Владислав подався в покинутий ворожий табір. Якщо було щось вартісне, його поділили. Придатні катапульти взяли до державного арсеналу. Дерево споруд та укріплень роздали бідним людям. Поранених, яких знайшли там, перевезли в празькі передмістя для кращого піклування про них, а похапцем похованих полеглих присипали зверху додатковим шаром землі. Священики прочитали над ними заупокійні молитви. Судячи з речей, знайдених у таборі та на бойовищі, в останній битві були змушені брати участь геть усі, хто був спроможний: робітники, чашники, крамарі, лахмітники, обозні й навіть жінки.

Потім Владислав почав розрівнювати землю й повідомив, що всі, хто мав ділянки на території табору, повинні заявити і отримати відшкодування.

Поки це все діялось, князь скликав раду, як треба відбудувати церкви Святого Віта і Святого Георгія, як відновити і ще більше зміцнити міські мури, щоб у майбутньому можна було ще ефективніше відбивати штурми.

Князь, священики і радники оглянули церковні руїни й вирішили, що церкви повинні бути ще гарніші та міцніші й мати кам’яні покрівлі.

Потім в усі кутки країни розіслали запрошення майстрам і будівничим, щоб вони прийшли з порадами і допомогою.

Згодом князь Владислав зібрав усіх військових проводирів і поділив між ними землі, золото, срібло, ковані вироби, зброю, коней, одяг, намети, військовий припас і все інше, що могло служити для винагороди і згадки про дні облоги. Крім того, визначив, що треба поділити між рештою воїнів, і підказав, як це зробити найшвидше. Зрештою князь звернувся зі словом:

— Ми дали тільки невеличку винагороду за всі ваші зусилля, як і вирішили на раді вранці після мого повернення до міста. Та це аж ніяк не повна винагорода, а тільки початок винагород, і, якщо вірний чоловік чогось проситиме в мене, мої вуха завжди чутимуть його. Ці подарунки походять із княжого майна, а те майно створене завдяки владі, яку тепер має великий князь. Далі ми вже без допомоги чужинців зосередимо засоби країни для остаточної перемоги над ворогами, і згідно зі звичаями війни існує право, що майно князів має приростати коштом майна ворогів і вірні повинні отримати свою частку. Той, хто в цій війні прийшов до мене й привів своїх людей, може тепер повертатись на свою батьківщину, а в разі потреби — знову допомагати країні. Своїх воїнів я розквартирую у визначених для них місцях. Тож нехай кожен візьме з собою пам’ять про наше теперішнє бойове побратимство і ніхто не йде звідси в поганому настрої.

Після князя заговорив Оттон, єпископ Празький:

— Високий пане, ви обрали мене для відповіді на ваші слова! Ми втягнулися в цю війну з любові до Бога і небесного світла, щоб свята віра, свята релігія і християнська мораль не страждали від крові та збурень; крім того, з любові до країни, щоб уберегти її від тяжкого лиха, а також із любові до тебе, високий