Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Яка приємна жінка... Мабуть, теж із наших?

— А це вона і є, Дарія Гусяк, власною персоною! Особиста зв’язкова генерала Шухевича!

— Тут? Не може бути!

— Чому ні? Усі чотири зв’язкові генерала отримали по двадцять п’ять років. Усі чотири сидять тут. Дарка і ще одна, я її імені точно не пригадую — чи то Марія, чи то Галина Дидик, розносять їжу. Двох інших не бачив.

— Жінкам по двадцять п’ять років? — жахнувся Петро. — Нелюди! Звірі дикі...

Павло промовчав, не сказав того, що висіло на язиці! Двадцять п’ять? І цього мало!

Знав би ти, хлопче, скільки клопоту завдали нам ці дівчата, як майстерно, як ретельно переховували вони свого провідника, на скільки років затягнули існування та боротьбу бандерівського підпілля! Скільки хлопців-чекістів побито, скільки жертв! Як тяжко було виловити кожну з них, як уперто не давали свідчень, не піддавалися на провокації, не вірили листам, не хотіли здаватися живими! Знав би, то не дивувався б! Ці бандитки і на смертну кару заслужили, шкода, що нема для жінок «вищої міри».

Одного не міг зрозуміти Судоплатов — чому Дарка не впізнає його, генерала, який вів допити «особливо важливої» заарештованої у Львівській тюрмі? Хіба його обличчя так не-впізнавано змінилося? Не може повірити, що такий високий чин міг опинитися за ґратами? Чи перестаралися хлопці на допитах і пам’ять відбили?

Чи навпаки — впізнала і по-жіночому жаліє його, такого ж упослідженого в’язня, як сама? Ні, мабуть, не впізнала. Не буває такого християнського милосердя, не буває!

Розповів так, ніби назбирав з чуток, та ще й умить перевтілився у «свого»:

— Не давався їм наш генерал у руки! І дівчата стерегли його пильно. Змінювали криївки, суворо конспірувалися. До смішного доходило! Чекісти у Львові носом землю риють, а Шухевич лікується тим часом у санаторії в Одесі. Вони в Одесу — а там уже й слід застиг. Нарешті вдалося їм дізнатися через одну актрису, що генерал у Львові!

— Яку актрису? — уперто допитувався Петро.

— А я знаю? Це у начальника МГБ треба питати, а не у мене, — ухилився Павло. — Вийшли спершу на Дарію Гу-сяк, встановили стеження. Виявили будинок, де переховувався Шухевич.

— Дарку заарештували? — спитав Володимир.

— Вона всюди ходила озброєною, та ще й мала при собі отруту, як кожна з бандерівок — не давалися живими. Чекісти вдалися на спосіб — підійшов молодий лейтенант і почав загравати — красива дівчина, мовляв. А красива дівчина довго не думала — пристрелила лейтенанта на місці. Тут її й схопили. Отрутою скористатися не дали.

— Героїчна дівчина! — глянув чомусь у бік дверей Петро. — А потім?

— А хіба я знаю, що з нею було потім? Те, що з нами усіма...

Судоплатов брехав. Саме до його рук потрапила Дарія, саме він мусив за всяку ціну «вибити», витягти обманом місце перебування повстанського командарма! Щоденні дзвінки з Москви додавали снаги. Всі кола пекла пройшла на землі дівчина. Допити тривали без перерви добами. На її очах катували матір. Обидві мовчали. Побиту, скатовану дівчину віднесли після чергового допиту в «лікарняну» камеру. І цей начебто «відпочинок» також був продовженням диявольських планів — хитрістю видобути те, чого не вдалося дізнатися силою.

Передали звістку «з волі», листа, написаного нібито Шухе-вичем, щось отакого: «Наша боротьба скінчилася, здавайся!» Тільки скривилася:

— Фальшивка!

— Чому? — здивувалися гебісти. — Почерк неможливо відрізнити!

Вони вміли підробити почерк, та не вміли — особливого стилю розмови і листів генерала.

— Провідник ніколи не звертався до нас на «ти»!

Навіть такі майстри провокацій мусили визнати прокол!

Таке й на думку не могло спасти — звертатися до підлеглих,

тим паче жінок, на «ви»! їхньому мисленню було доступно одне — жінка для утіх плоті.

Катування, фізичні й моральні, не могли притупити почуття відповідальності — перебувати в Білогорщі надто небезпечно, гебісти вистежили, потрібно зникнути! Передати на волю цей крик: «Рятуйтеся!» — опанувало мозком.

— Бідолашна, та як же тебе помордували нелюди! — голосила незнайома, та дуже приязна, «своя» дівчина, обмиваючи від крові обличчя Дарки після чергового допиту. — Звідки ти, дівчино? Якщо хочеш, можу допомогти подати звістку нашим, на волю. Тільки напиши кілька слів і скажи, куди?

Звісно, змордована Дарця не сподівалася на зраду. Написала кілька слів, сказала адресу. Саме так подала про себе звістку Катруся Зарицька.

Хіба ж хто думав, що ця мила дівчина — агент МГБ?

Бже наступного дня розпочалася ціла військова операція, керована генералами Дроздовим і Судоплатовим. Частини 62-ї дивізії блокували село Білогорща під Львовом та прилеглі хутори. Тихо, безгучно, але й муха не вилетить, і миша не вишмигне... Постукали в двері. Відчинила Галина Дидик. Двоє офіцерів одразу схопили жінку й заламали їй руки за спину. «Шухевич, здавайся!» «Тут немає ніякого Шухевича!» — як домовлялися, голосно гукає Галина. У відповідь — автоматна черга крізь двері. «Падаймо!» — кричить Галина. Розгубившись, офіцери випускають дівчину, і вона встигає розкусити ампулу з отрутою.

З кімнати за стіною через вікно вилітають дві гранати — для ворога. Лунає постріл. Останній. Для себе. У скроню.

Емгебістам, які увірвалися до останнього схрону генерала армії незламних, не вдалося ані схопити героя живим, ані навіть убити його — в їхніх руках опинилося лише безмовне тіло. Задля звіту приписали влучний постріл якомусь «доблесному» сержантові, ще й премію дали, аж тисячу рублів!

Генерали нетямилися:

— Спасайте бабу!

До справи узялися лікарі, яких спеціально возили на затримання із собою, знаючи, що повстанці, особливо жінки, живими не здаються. Саме таким лікарям вдалося врятувати Катерину Зарицьку, що встигла розкусити ампулу з отрутою, та проковтнути свою смерть їй «гуманно» не дали. Саме ці гуманні служителі Феміди й Асклепія заливали зараз