Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло

Париж, 18 грудня 17…

Лист 174

Від кавалера Дансені до пані де Розмонд

Ви маєте рацію, добродійко, і, певна річ, оскільки це залежить від мене, я не відмовлю вам ні в чому, що ви вважаєте для себе важливим. У пакеті, який я зараз маю честь вам перепровадити, містяться всі листи мадемуазель де Воланж. Якщо ви їх прочитаєте, то, можливо, у вас викличе подив, яким чином в одній істоті можуть поєднуватися стільки простодушності й стільки віроломства. В усякому разі саме це уразило мене, коли я востаннє перечитував ці листи.

Але передусім чи можна утриматися від гнівного обурення добродійкою де Мертей, коли згадаєш, із яким мерзотним задоволенням вона не шкодувала зусиль, аби зловжити всією цією невинністю і простодушністю?

Ні, любов моя пройшла. Нічого не залишилося в мені від почуття, такого страшенно зганьбленого, і не воно змушує мене шукати виправдань мадемуазель де Воланж. Та все ж, хіба це таке недосвідчене серце, такий м’який і податливий характер не схилилися б до добра набагато легше, ніж вони дали себе повести на шлях зла? Хто з юних дівиць, які так само ледве вийшли з монастиря без досвіду та без усяких уявлень про життя і вступають у світ, як це майже завжди буває, в щонайповнішому невіданні як добра, так і зла, – яка юна дівиця, повторюю, зуміла б успішніше чинити опір таким мерзотним хитрощам? Ах, щоб виявити поблажливість, досить подумати, від скількох не підвладних нам обставин залежить фатальний вибір – чи збережемо ми незіпсованість почуттів, чи вони стануть розтлінними? Ви тому справедливо судили про мене, добродійко, вважаючи, що помилки мадемуазель де Воланж, які мене глибоко уразили, не вселяють мені, одначе, ніякого прагнення їх покарати. Достатньо того, що я змушений був відмовитися від любові до неї; а зненавидіти її було б для мене занадто тяжко.

Мені немає чого довго роздумувати, щоб прагнути зберегти в цілковитій таємниці все те, що стосується її й може їй зашкодити. Якщо вам могло видатися, що я деякий час зволікав виконати ваше із цього приводу бажання, то, думається мені, можу не приховувати від вас причини: я хотів спершу мати упевненість в тому, що вся ця нещаслива справа не матиме для мене обтяжливих наслідків. Тоді як я домагався вашої поблажливості й наважувався навіть уважати, що маю на неї деяке право, я побоювався, що, виявляючи в цьому разі поступливість, я буцім намагаюся підкупити вас. Але впевнений у чистоті своїх міркувань, я здобув, не приховаю цього, горде бажання, щоб і ви в ній не засумнівалися. Сподіваюся, що ви пробачите мені цю, можливо, надмірну педантичність, бо причина її – те благоговійне почуття, яке ви мені вселяєте, і те значення, яке я надаю пошані з вашого боку.

Ті ж почуття змушують мене просити вас про останню милість – звольте повідомити мене, чи вважаєте ви, що я до кінця виконав свій обов’язок у тих злощасних обставинах, в яких опинився? Заспокоївшись на цей рахунок, я виконаю, що вирішив. Я від’їжджаю на Мальту. Там я з радістю принесу обітниці, що розлучать мене зі світом, бо, незважаючи на свої юні роки, я вже немало від нього настраждався, – і буду їх свято дотримуватись. І, врешті, я прагнутиму забути під чужим небом про все це нагромадження злочинів, пам’ять про які може лише затьмарити й осквернити мою душу.

Залишаюся, добродійко, з глибокою повагою ваш покірний… і т. ін.

Париж, 26 грудня 17…

Лист 175

Від пані де Воланж до пані де Розмонд

Доля пані де Мертей, здається, нарешті, здійснилася, мій дорогий і достойний друже, і вона така, що навіть злі вороги її відчувають не лише обурення, на яке заслуговує ця жінка, але і жалість, яку вона не може не вселяти. Я мала рацію, коли говорила, що, можливо, для неї було б щастям померти від віспи. Вона ж, щоправда, видужала, але стала страшенно спотвореною, а головне – осліпла на одне око. Ви самі розумієте, що я з нею не бачилась, але кажуть, що вона стала цілковитою потворою.

Маркіза де***, що не упускає ані найменшої можливості полихословити, вчора, кажучи про неї, мовила, що хвороба вивернула її навиворіт, і що тепер душа її в неї на обличчі. На жаль, усі вважають, що це дуже вдало сказано.

Ще одна подія збільшила і нещастя її, і провину. Її справу позавчора слухали в суді, й вона програла її повністю. Витрати та відшкодування витрат – усе було присуджено на користь неповнолітніх спадкоємців, так що невелика частина статку, відносно якої тяжба не велася, повністю поглинена витратами.

Ледве тільки це стало їй відомо, вона, ще не остаточно видужавши, негайно ж зібралась і поїхала вночі сама в поштовій кареті. Слуги її сьогодні розповідають, що ніхто з них не побажав її супроводжувати. Кажуть, вона вирушила до Голландії.

Цей від’їзд наробив іще більше галасу, ніж усе інше, оскільки вона вивезла свої діаманти на дуже велику суму, які підлягали поверненню у спадок її чоловіка; вона повезла також срібло, коштовності – словом, усе, що могла, і залишила несплаченими борги на 50 000 ліврів. Це цілковите банкрутство.

Рідня її збирається завтра на сімейну раду, щоб як-небудь домовитися з кредиторами. Хоча я й дуже далека родичка, але теж запропонувала свою участь. Проте на цих зборах я не буду, бо маю бути присутньою на церемонії ще сумнішій: завтра моя дочка приносить обітницю послушниці. Сподіваюся, ви не забули, дорогий друже мій, що єдина для мене причина вважати себе змушеною принести таку велику жертву – це ваше мовчання у відповідь на мого останнього листа.

Пан Дансені покинув Париж тижнів два тому. Кажуть, він збирається на Мальту і має намір там залишитися. Можливо, є ще час утримати його?… Друже мій!.. Невже дочка моя настільки винувата?… Ви, звичайно, пробачте матері те, що їй так важко примиритися з цією жахливою впевненістю.

З якогось часу наді мною панує якась лиха доля, уражаючи мене такими ударами по найдорожчих мені істотах. Моя дочка і мій друг!

Як можна без здригання помислити про лиха, які здатний заподіяти хоч би один небезпечний зв’язок! І скількох нещасть можна було б уникнути за більшої