Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло

Один був потрібен для спільної нашої – моєї й пана де Вальмона – помсти, на яку обоє ми мали право і яку він мені заповідав. Окрім того, я вважав, що зроблю послугу товариству, викривши перед ним таку небезпечну жінку, як пані де Мертей, що, як ви самі зможете переконатись, є єдиною істинною причиною всього, що сталося між паном де Вальмоном і мною.

Почуття справедливості спонукало мене розголосити і другий, заради виправдання пана де Превана, якого я ледве знаю, але який аж ніяк не заслужив ні на сувору кару, що спіткала його, ні навіть на ще жорстокішу суворість громадського вироку, під тяжкістю якого він відтоді знемагає, не маючи ніякої можливості захиститися.

Ви тому знайдете тут лише копії цих двох листів, оригінали яких я вважаю своїм обов’язком зберігати у себе. Щодо всього іншого, то я припускаю, що не міг би довірити надійнішим рукам архів, який, можливо, в моїх інтересах було б не знищувати, але яким я посоромився б зловжити. Не сумніваюся, добродійко, що, довіряючи вам ці листи, я послугую зацікавленим в них особам так само добре, начебто їх передав їм самим. Таким чином я позбавляю їх зніяковіння, яке вони відчували б, отримуючи їх від мене і знаючи, що я поінформований про пригоди, які їм, ясна річ, хотілося б від усіх приховати.

Вважаю своїм обов’язком попередити: листування, що додається, є лише частиною набагато більшого зібрання листів, із якого пан де Вальмон вилучив їх у моїй присутності; після зняття печатей ви, поза сумнівом, знайдете його під назвою, яку я особисто бачив: «Відкритий рахунок маркізи де Мертей і віконта де Вальмона». Рішення, яке слід прийняти в цьому разі, підкаже вам ваша розсудливість.

Залишаюся, добродійко, з повагою та ін.

P. S. Отримані мною попередження та поради друзів спонукали мене на деякий час покинути Париж, але таємниця мого притулку, що суворо охороняється від усіх, вам має бути відкрита. Якщо ви удостоїте мене відповіддю, прошу адресувати її в командорство *** через П*** на ім’я пана командора ***. Від нього я і маю честь писати вам.

Париж, 12 грудня 17…

Лист 170

Від пані де Воланж до пані де Розмонд

Я переходжу, дорогий друже мій, від несподіванки до несподіванки, від горя до горя. Треба бути матір’ю для того, щоб уявити собі, що я вистраждала протягом учорашнього ранку. І хоч найгостріша тривога моя відтоді вляглась, я все ще й досі неабияк стривожена і не можу заспокоїтись.

Учора, близько десятої години ранку, здивована тим, що дочка моя ще не з’являється, я послала покоївку з’ясувати, що означає це запізнення. Через хвилину вона повернулась украй перелякана і ще більше злякала мене, повідомивши, що дочки моєї немає в її кімнаті й що її покоївка теж не знайшла її там рано-вранці. Уявіть собі мій стан! Я скликала всіх своїх слуг і насамперед швейцара; всі присягнулися мені, що їм нічого не відомо і що вони нічого не можуть сказати з приводу того, що сталось. Я відразу ж кинулася до кімнати дочки. З безладу, що панував там, мені стало зрозуміло, що вона покинула її лише вранці, але ніяких інших фактів я не виявила. Я оглянула її шафи, ящики секретера – все виявилося на місці, всі її сукні, окрім однієї, в якій вона пішла. Вона не взяла навіть тієї невеликої суми грошей, яка в неї була.

Оскільки вона лише вчора дізналася про все, що кажуть про пані де Мертей, оскільки вона до неї сильно прив’язана, – настільки, що ввесь учорашній день проплакала, – і, крім того, я згадала, що вона не знала про від’їзд пані де Мертей у село, мені передусім спало на думку, що вона схотіла побачити свою приятельку і з легковажності вирушила до неї сама. Але час ішов, вона не поверталась, і мене знову охопила тривога. З кожною миттю муки мої посилювались, я знемагала від невідомості й, одначе, не наважувалася наводити які-небудь довідки з побоювання оприлюднити вчинок, який згодом, можливо, захочу від усіх приховати. Ні, ніколи у своєму житті я так не страждала!

Нарешті, тільки після двох годин дня я отримала відразу два листи: одного від дочки, іншого від настоятельки ***ського монастиря. У листі дочки йшлося тільки, що вона хотіла, аби я не чинила опору її наміру стати черницею, і що тому не наважувалася зі мною про це заговорити. Далі вона дуже вибачалася, що без моєї згоди прийняла це рішення, яке я, напевно, могла б лише схвалити, якби знала про причини його, але про це вона просила не розпитувати її.

Настоятелька повідомляла, що, оскільки молода дівчина приїхала сама, вона спочатку відмовилася прийняти її. Але, розпитавши незнайомку і дізнавшись, хто вона, вирішила, що зробить мені послугу, якщо передусім надасть моїй дочці притулок, аби не змусити її їхати ще кудись, на що та, мабуть, твердо зважилася. Пропонуючи, певна річ, повернути мені дочку, якщо я зажадаю її повернення, настоятелька, як це і слід її сану, радить мені не перешкоджати наміру, який вона називає безповоротним. Вона пише також, що не сповістила мене про цю подію раніше, бо їй коштувало великих зусиль змусити мою дочку написати мені: та хотіла, щоб ніхто не знав, куди вона поїхала. Яка це жорстока річ – безрозсудність дітей!

Я відразу ж вирушила до монастиря. Переговоривши з настоятелькою, я сказала, що хочу бачити свою дочку; бідолашна прийшла дуже неохоче й уся тремтіла. Я говорила з нею і у присутності черниць, і наодинці. Вона ввесь час обливалася слізьми, і єдине, чого я від неї добилася, це те, що вона може бути щаслива тільки в монастирі. Мені довелося дозволити їй залишитися там, але ще не послушницею, як вона хотіла. Боюся, що смерть пані де Турвель і пана де Вальмона занадто схвилювала її юну душу. Хоч як шаную я чернече покликання, мені все ж таки було б тяжко й навіть страшно бачити, як моя дочка приймає схиму. Мені здається, що у нас і без того досить обов’язків, і немає чого накладати на себе нові, не кажучи вже