Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
Невимушена, жвава щирість, із якою молодий незнайомець висловив мені свою вдячність, остаточно переконала мене в тому, що я маю справу з людиною з порядної сім’ї, котра заслуговує на мою щедрість. Перш ніж піти, я звернувся з кількома словами до його коханої. Вона мені відповіла з такою милою, чарівною скромністю, що, йдучи звідти, я мимоволі поринув у роздуми про незбагненність жіночої вдачі.
Повернувшись у свій маєток, я більше не мав ніяких звісток про цю пригоду. Минуло близько двох років,…і я зовсім уже забув про неї, коли несподіваний випадок дав мені можливість дізнатися про всі обставини справи.
Я прибув із Лондона до Кале з маркізом де ***, моїм учнем. Ми зупинились, якщо не зраджує мене пам’ять, у «Золотому левові», де з якихось причин змушені були провести цілий день і наступну ніч. Коли я прогулювався у пообідній час вулицею, мені здалося, що я бачу того ж таки молодого незнайомця, з яким зустрівся тоді в Пассі. Він був дуже вбого одягнений і геть змарнілий супроти першого нашого побачення; на руці у нього висіла стара дорожня торба, яка указувала на те, що він тільки-но прибув до міста.
Він мав обличчя надто вродливе, щоб його можна було забути, і я відразу ж упізнав його. «Підійдімо до цієї молодої людини», – запросив я маркіза.
Радість юнака була невимовна, коли він теж упізнав мене. «О, вельмишановний добродію, – вигукнув він, цілуючи мені руку, – нарешті я можу ще раз висловити вам мою одвічну вдячність!». Я запитав, звідки він тепер. Він відповів, що прибув морем із Гавр-де-Ґраса, куди повернувся незадовго перед тим із Америки. «Вам, видно, кепсько доводиться, – сказав я йому, – йдіть до «Золотого лева», де я спинився, я відразу вирушу за вами».
Я повернувся в готель, згоряючи від нетерпіння дізнатися подробиці про його нещасну долю та обставини його поїздки в Америку; я оточив його турботливістю і розпорядився, щоб у нього ні в чому не було потреби. Він не змусив себе прохати і незабаром розповів історію свого життя. «Ви так благородно зі мною повелися, – звернувся він до мене, – що я б докоряв собі за найчорнішу невдячність, утаївши що-небудь од вас. Повідаю вам не тільки про мої біди та нещастя, але і про мою розбещеність, і ганебні мої слабкості: упевнений, що суворий ваш осуд не перешкодить вам пожаліти мене».
Мушу попередити тут читача, що я записав його історію майже негайно після прослуховування її і, отже, не має бути місця сумнівам у точності й вірності моєї розповіді. Заявляю, що вірність сягає і передачі роздумів і почуттів, які юний авантюрист висловлював із надзвичайною витонченістю. Отже, ось його історія, до якої я не додам до самого її завершення ні слова від себе.
Мені було сімнадцять років, і я закінчував курс філософських наук в Ам’єні, куди був посланий батьками, що належать до однієї з кращих родин П ***. Я вів життя таке розумне і скромне, що вчителі ставили мене за приклад усьому колежу. Притому я не докладав ніяких особливих зусиль, аби заслужити цю похвалу; але, маючи від природи характер м’який і спокійний, я навчався охоче і зі старанністю, й мені ставилося в заслугу те, що було тільки наслідком природної відрази до пороку. Моє походження, успіхи в заняттях і деякі зовнішні якості привернули до мене всіх достойних жителів міста.
Я закінчив публічні іспити[96] з такою прекрасною атестацією, що присутній на них єпископ запропонував мені прийняти духовний сан, що обіцяв, за його словами, ще більші відзнаки, ніж Мальтійський орден,[97] до якого призначали мене батьки. За їх бажанням я вже носив орденський хрест,[98] а разом з ним ім’я кавалера де Ґріє;[99] наближалися вакації, і я готувався повернутися до батька, який обіцяв незабаром відправити мене в Академію.[100]
Єдине, що мене засмучувало, коли я покидав Ам’єн, була розлука з другом, пов’язаним зі мною постійними ніжними узами. Він був на декілька років старший за мене. Ми виховувалися разом, але, походячи з бідної сім’ї, він був змушений прийняти духовний сан і після мого від’їзду залишався в Ам’єні для занять богословськими науками.
Він мав безліч достоїнств. Ви дізнаєтеся про нього з позитивного боку впродовж моєї історії, особливо щодо великодушності й відданості у дружбі, якими він перевершує найславетніші приклади давнини. Якби слухавсь я тоді його порад, я б завжди був мудрий і щасливий. Якби почув я його умовляння з глибини безодні, куди поривали мене пристрасті, я врятував би хоч щось при крахові моїх статків і доброго імені. Але його турбота не принесла йому нічого, крім горя бачити її даремність, а іноді й грубої відсічі з боку невдячного, який ображався на неї, як на настирливе докучання.
Я призначив термін від’їзду з Ам’єна. Та ба! чому я не призначив його на день раніше? Я прибув би в отчий дім непорочним і доброчесним. Якраз напередодні прощання мого з містом я гуляв зі своїм другом, ім’я якого Тіберж; ми зустріли арраську поштову карету і рушили за нею до готелю, де зупиняються диліжанси. У нас не було до того іншого приводу, окрім порожньої цікавості. З карети вийшло кілька жінок, які відразу попрямували в готель; одна тільки, зовсім іще юна, самотньо очікувала у дворі, поки літній чоловік, очевидно, її супровідник, порався біля її поклажі. Вона здалася мені такою чарівною, що я, який ніколи раніше не замислювався над особливостями жіночої статі, ніколи не дивився уважно ні на одну дівчину і своєю розсудливістю та стриманістю викликав загальне схвалення, миттєво загорівся почуттям, що охопило мене до самозабуття. Великим моїм недоліком була надзвичайна боязкість і соромливість; але тут ці вади чомусь не зупинили мене, і я просто попрямував до тієї, яка підкорила моє серце.
Хоча вона була ще молодша за мене, вона не здавалася збентеженою знаками моєї уваги. Я звернувся до неї з питанням: що привело її в Ам’єн і чи є у
