Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Бін так мальовничо розповідав, душевно, з подробицями... Хлопцям наче самим вдалося побувати у Парижі, і Відні, Берліні. Мучили, щоправда, запитання, яким чином Павлові, людині настільки наближеній до Проводу, вдалося безперешкодно їздити з Радянського Союзу за кордон, та ще й так довго протриматися, аж до смерті Сталіна? Мабуть, не розповідає він усієї правди...
— А коли ви востаннє бачили провідника? — занурившись у живу історію руху, Володимир мало не плакав — так узяла його за серце розповідь про самотню могилу в чужому місті.
— У Роттердамі, навесні тридцять восьмого... — також розчулився Павло. — він був таким елегантним — чудово пошитий костюм, капелюх...
— У Роттердамі? — насторожився Петро, знаючи, що саме у цьому місті провідника організації було підступно убито агентом московської розвідки.
— Зустрілися у ресторані «Атланта». Шикарне місце, хлопці, скажу я вам. Полковник чекав на мене за столиком у кутку. Пообідати не встигли, я поспішав на судно, працював там радистом. Домовилися про зустріч пізніше. Та зустрітися більше не довелося...
— Це було у травні. Полковника Коновальця було убито якимось московським агентом.
Петро пильно вдивлявся в очі співрозмовника, дивився так, ніби в них можна було прочитати правду. Павло витримав погляд. Він це умів. Чорт, ці хлопці хоч і давно сидять, та все ж поінформовані навіть про те, що діялося за кордоном!
Ой ви, хлопці-бандерівці, скільки б міг розповісти вам генерал-лейтенант Павло Судоплатов, якби не оці ваші підозрілі погляди!
Розповів би, як ще у тридцять п’ятому його викликав легендарний Артузов і запропонував зайнятися агентурною розвідкою. Як через канали ГПУ заслали у Фінляндію, як важко довелося працювати, щоб йому повірили, через які густі сита перепускали новачка, скільки разів перевіряли. Але це був його особливий дар — природженого розвідника! Відкрите обличчя, що викликало довіру, розмова без акценту на західноукраїнському діалекті та мовах Європи, очі, що променилися любов’ю до України, Росії, Фінляндії, Франції, Німеччини, Японії, Тьмутараканії — як треба, на замовлення, на вибір дня, на будь-який смак.
У пам’яті постали картини не такого вже й давнього минулого. Упертий і страшенно обережний та підозрілий Ко-новалець довго випробовував Павла Грищенка — з такими документами перейшов кордон Фінляндії Судоплатов. Два роки довелося шукати підхід! Та вже у тридцять сьомому Павло — «Павлусь» — особистий зв’язковий полковника. Звідки ж Ко-новальцю знати, що паралельно із його завданнями, які справно виконували чекісти, «Павлусь» Судоплатов виконує й особисте завдання Сталіна — ліквідувати голову, серце і мозок агентурної розвідки ОУН і самої організації.
— Какови ваші прєдложєнія, товаріщь Судоплатов? Етот Коновалєц представляет огромную опасность для СССР! Єво нужно... Ну, ви меня понялі... І как можно бистреє!
— Через неделю я подготовлю план, товаріщ Сталін! — клацнув закаблуками хвацький офіцер. На грудях сяяв новенький, щойно отриманий за «внедреніе в банду украінскіх націоналістов» орден Червоної Зірки.
— Подумайте, что етот человек любіт? Где бивает? Как можно усипіть его бдітельность?
Уважність Сталіна до деталей просто дивувала!
— Что любіт? — замислився Судоплатов. — Шоколад! Он очень любіт шоколадние конфети! В каждом городе покупает...
— Тогда он, конечно, не откажется от подарка с родной украінской землі? Пошльом ему подарок — коробку с шоколадом... — жовтозубо вишкірився у хижій посмішці «отець народів». — Распорядітесь немедленно!
Ідея була втілена миттю — на Луб’янці тамтешні майстри змонтували бомбу, вмістили в коробку з-під шоколадних цукерок. Проблема була у тому, щоб знищити саме Коновальця, а не когось іншого — адже полковник міг пригостити цукерками когось із близьких, врешті-решт, подарувати комусь! Тому замість звичного механізму, що вмикався при відкриванні, вирішили застосувати інший, негайної дії. Щойно коробку перевертали з вертикального положення в горизонтальне, вмикався годинниковий механізм і починав відлічувати останні хвилини життя жертви.
Розповісти б хлопцям, як тремтіло серце, коли перевозив бомбу в сейфі капітана корабля «Шилка», де працював нібито радистом. Оце натерпівся страху! А раптом перевернеться «подарунок» під час морської хитавиці, чим чорти не жартують! Рознесе капітанську каюту до дідькової матері! Капітанові ж віддали суворий наказ виконувати усі команди свого «радиста». Почувався справді не в своїй тарілці, коли взяв коробку з бомбою до рук — знав, щойно змінить положення «цукерок» — і вибух розірве на клапті, майстри з Луб’янки працювали на совість. Руки, чесно кажучи, тремтіли, ледве знайшов клямку дверей «Атланти».
— Даруйте, пане полковнику, зараз не маю ані хвилі — мушу повертатися на судно, капітан — просто звір, не простить і хвилинного запізнення. Не хочу, щоб виникали підозри.
— Гаразд, зустрінемося пізніше. О 17-ій вас, «Павлусю», влаштує?
— Згода! А це — подарунок з рідної землі!
Поклав коробку на край столу. Майже фізично відчув, як побігли, полинули хвилини перед вибухом. Серце стукало голосніше, ніж досконалий, майже безшумний годинниковий механізм.
— Спасибі, Павле! Стривайте, почастуйтеся! Ви також любите шоколад! Куди ж ви?
— Вибачте, мушу бігти!
Ноги самі винесли його з ресторану. Дорогою встиг зауважити закохану парочку за сусіднім столиком, двох чоловіків, що саме влаштовувалися до обіду, маму, капризне дитя якої просило тістечка й морозива... Що буде тут всього за дві хвилини? Кров, шматки плоті... Хто виживе, хто врятується? Заряд заклали потужний.
— Та куди ж ви, Павлусю? — пролунало услід приязне.
Полковник узяв цукерки і вийшов з ресторану.
Павло ледве стримувався, щоб не бігти. Помахав на
