Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Дивно — цей чоловік, зрілий, під п’ятдесят, виглядав поважно, якось... по-європейському... — і водночас розмовляв українською мовою, навіть більше — на західноукраїнському діалекті — абсолютно чисто, наче народився і жив десь на Львівщині!
Хлопці перезирнулися — каторжна тюрма, суворий режим? Це називають суворим режимом? Там, де їх чемнесенько питають — а з ким би ви, шановні, воліли провадити філософську бесіду, пити каву, і з якої філіжанки? Там, де замість голих нар із неошкурених горбалів, ліжко зі справжньою постіллю, яку, кажуть, змінюють щодесять днів. А «на пузо лєчь, спіной укрится» цей пан не бажають? А мокрі чуні під голову і бушлат на ноги? Такої постелі не пробував? А не знімати промоклого наскрізь бушлата тижнями? Ой, не нюхав ти, чоловіче, Воркути, ой, не морозило тебе в Норильську.
їх тут не напхано сорок на цю площу, а лиш троє, каша у мисці на диво густа і навіть... не повірите... смачна! У ній немає жодного таргана, ані шматочка мишачого посліду! І температура в камері не мінусова, і повітря дуже навіть чисте, бо кватирку можна тримати відчиненою хоч би й увесь день, а не по хвилинах, як в інших тюрмах, і жодного урки із заточкою! І не женуть на роботу в шахту при мінус 49, не вибивають норму разом із зубами! Відпочинок! Курорт! Хто сказав, що цей рай — тюрма?
— Все пізнається у порівнянні. Хто знав біду, той сало їсть без хліба! — звів пальця догори Влодко. — Хто був на Воркуті, тому й Владімір — Кримський курорт!
Петро сам собі не вірив — цілий рік не ганятимуть у шахту, цілий рік відпочинку!
Минуло кілька днів — і новий шок: симпатична дівчина простягнула крізь віконечко товсту книжку з друкованих на машинці листочків.
— Це — каталог бібліотеки. Замовляйте.
Петро знову не вірив собі — такого багатства вибору не мала, мабуть, жодна зі столичних бібліотек!
— Тут чудовий вибір. Спершу голова крутиться. Багато забороненої літератури. «Пісьма к с’єзду» Леніна читали? І не прочитаєте більше ніде. А тут є! Сюди потрапляє література, конфіскована при обшуках, — ділився тюремним досвідом Павло.
Цілий рік читання! Ніколи в житті ні раніше, ні після того Петро не читав так багато, так спрагло, так жадібно, ненаситно! Ковтав, насолоджувався, тікав у світ героїв Діккенса, Дефо, Майн Ріда, Бальзака, Гюго, Достоєвського, Толстого. Дні злітали за книгою швидко.
Єдине, що заважало читанню — напівтемрява у камері. Дашки над вікнами і в білий день не пропускали досить світла, а надвечір’я й зовсім зливало рядки в суцільну темну смугу. Вечори минали у розмовах.
Павло виявився рідкісно поінформованим чоловіком! Йому доводилося бувати у таких місцях, про які хлопці і не мріяли! Вільно оперував прізвищами, що донедавна фігурували на перших сторінках газет! Щоправда, прізвища вголос не вимовлялися, з огляду на те, що й стіни мають вуха, та ловити з напівнатяку — професійний навик кожної радянської людини, що звикла жити в умовах підслуховування та донесення, а в умовах зони — відточений і доведений до досконалості.
Щоправда, всього кілька днів їм вдалося насолоджуватися цікавенними оповідями — Павла перевели до одиночки.
Розповіді напрочуд поінформованого співкамерника повертали у недавнє минуле, воскрешали легендарні історичні постаті.
Коли людина довго мовчить — виговоритися хочеться несамовито! Тим паче, що за «синдромом супутника» людей, яких зустрів у тюрмі, ніколи більше не побачиш, тим паче, що їх, з великою вірогідністю, прийме мати-земля — ці кістки, обтягнуті шкірою, не дотягнуть до кінця терміну. Ото й підуть твої таємниці у сиру землицю, розповідай щиро, немов живим покійникам, не замислюйся над словом, не стримуйся, полегшуй душу.
— Ви , мабуть, Павле, пройшли війну? Чимало знаєте... — допитувався Влодко. Цей чоловік, що чудово розмовляв по-їхньому, виглядав якимось... закордонним. Чистий, відкритий погляд, очі під довгими віями — красивий, те, що називається, видний мужчина, жінки, мабуть, із глузду зсувалися! Кинув камінця на спробу: — І за кордонами, мабуть, вдалося побувати?
— Ще б пак! Відень, Париж, Хельсінкі, Роттердам, чимало поїздив по Європі за завданнями нашого підпілля.
— Нашого? — перепитали. Надто... надто радянською виглядала ця людина, щоб бути «нашою».
— Саме так. Моя робота в ОУН розпочалася ще у тридцять п’ятому... Ви , хлопці, тоді ще коням хвости крутили, а я вже боровся за волю нашої неньки України! Весь Провід ОУН працював тоді за кордоном, і мене переправили спершу до Хельсінкі, а потім до Берліну. Там я зустрівся з нашим провідником Коновальцем.
— Із самим Євгеном Коновальцем? — не йняли віри хлопці.
— Тихше, чого розкричалися? Почує хто... Із самим... Який чоловік був! Патріот! Справжній український патріот! А зовні... Красивий, елегантний! Справжній європеєць. Спершу ставився з недовірою — небезпечні часи були, радянська розвідка не спала. Могутня постать. На ньому трималася вся наша нелегальна робота — усі контакти з підпільною агентурою в різних країнах він носив не в портфелі, не в сейфі — у власній голові. Нікому не дозволяв знати зайвого.
— Звісно, не дозволяв! У нашій роботі конспірація — це було головним. Я лише раз порушив — і опинився тут... — зітхнув, пригадавши, Влодко. — Дівчині сказав замість псевда своє ім’я і прізвище. Здавалося ненормальним, що кохана називає «Грабом». Грубо воно якось, правда, «Граб»? А вона не витримала на допиті, сказала. Я її не звинувачую, катували, мабуть, бідолашну...
— От бачиш... — поспівчував Павло. — Так що Коновалець мав рацію — перевір тричі! Мене перевіряли довго. Аж потім допустили до навчання у нашій підпільній школі.
— Вишкіл у нас був налаштований добре. Вчили на радистів, вчили зброєю користуватися, не пускали у бій, поки не оволодіємо досконало, не кидали як «кулеметне м’ясо», на відміну від совєтів, — додав свого Петро.
— Якось у Парижі пішли ми на цвинтар, на могилу нашого великого
