Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Якусь хвилину, може, менше, тривало побачення, цей дотик очі в очі, а вистачило, щоб вирізьбити в пам’яті навіки.

Дівчата наші, дівчата... Красуні наші, княгині, князівни! Як же ми, бойові побратими, не вберегли вас?

— Гарна дівчина твоя Дуся! Пощастило тобі, Петре, — прошепотів, немов почувши його думки, бо вголос Петро ніколи б такого не сказав, Володимир Кобрин, земляк, з яким Петро познайомився вже на штрафній зоні.

— А я? Поглянь лише — худий, самі кості, брудний, неголений, нестрижений, страхіття, а не чоловік! Невдалішого моменту для знайомства і вигадати годі! — журився Петро. — Вона мені більше не писатиме!

— От мудрий ти, Петре, чоловік, а таки дурний! — розсміявся Влодко. — От побачиш — сподобався! Писатиме! Така дівчина — писатиме! Неголене можна поголити, брудне лице — відмити. А душу нечисту — не відмиєш, не поголиш, не відпереш ніяким милом!

Як на гріх, чекати поїзда не довелося. Загуркотіли вагони, довжелезний потяг зачовгав, зачмихав, клацнув засувами, відчинивши пащі вагонзаків2. Напхом напхані, вагони повезли свій новий товар на південь. Лиш з тієї причини, що північніше просто нікуди.

Настрій на звання оптимістичного не тягнув. Кожен згадував свої нелегкі етапи сорок п’ятого чи сорок сьомого і готувався до виснажливої муки спрагою. Знову оселедець, знову без води, знову вивід «на оправку» двічі на добу. Пайок видали на п’ять діб. Значить, везти будуть довго.

— Куди нас — на Колиму?

— А не один чорт?

— Ми вже всі кола пекла пройшли...

— Нам не страшен серий волк!

Б’язні перегукувалися спрокволу, готові до найгіршого. Навіть у найдрібніших дрібницях знаходили щось добре:

А пічок у вагоні дві! Чудеса... І палива — досить. Тепло...

— Вагон, вагон-то не бежит, а летіт, хлопци! Ми так на Колиме ещьо до лета будем!

— А їм тепер не з руки нас на люди виставляти! Тато вмерли, щось там уже не так, на волі. Нюхом чую! — повів довгим носом Володимир.

Ніс не підвів Влодка.

Потяг летів, немов на крилах. Усього дві доби — і Владімір.

— Так швидко? Пайок же на п’ять днів... — засумнівалися хлопці.

— Ех ви, нєдотьопи! — посміявся над ними конвоїр. — Ето теперь називается «оперпайок»! Чтоби меньше бегалі. Арестант, он што, он завсегда убежать норовіт! А так — знает, ехать п’ять дней, а то і больше. День-два — осматрівается, чтоби подальше уехать от Воркути на юг. Потом диру в полу режет... Пока то, пока сьо — а тут уже і место назначенія! Вот так ми вашего брата! Думаєте, ви умнее нас, учьоние?

— Хлопці, тут місто на мою честь назвали! — розважав народ Влодко Кобрин. — Та ще й цілу тюрму! Великий я чоловік!

Володимирська тюрма. Знаменитий Владімірскій централ.

Старовинна, навіть красива, якщо зважати на архітектуру, будівля. Білі корпуси по периметру, всередині — з червоної цегли.

— Ото вона, наша рідна хата, вона й нагодує, і помиє, і переночує, і, прошу панства зауважити, — все абсолютно безкоштовно! В якому готелі матимеш такі послуги? — не вгавав Володимир.

Його характер допоміг — навіть тюремне начальство більше любило веселих в’язнів, а не похмурих та кислих на вигляд. Після звичайних процедур — лазні та переодягання у смугасті тюремні роби, їх розводили по камерах і — о диво дивне! — офіцер спитав, звертаючись — о диво дивне! — на ви:

— Вас можна размєстіть в адной камєрє?

Петро спочатку не повірив — мабуть, мариться. Чи справді звертаються до нього? Смугастого в’язня закритої тюрми, питають, з ким би він хотів ділити камеру? Та вже майже десять літ його, каторжника, кидають, не питаючи, з одного кола пекла в інше! Офіцер зрозумів його подив, пояснив:

— Нам не нужни ссори і стичкі между заключоннимі. Єслі между вамі нормальние взаімоотношенія — і персоналу спокойнее. Бивает — режут друг друга, а нам отвечай...

Переодягнуті у смугасті роби, хлопці здавалися один одному дивними і дикими.

— Ти у цьому костюмчику на тигра схожий, Петре, от-от загарчиш, — продовжував жартувати невгамовний Володимир. — А я — на шакала. Такий же ненажерливий і лютий!

Камера невимовно здивувала хлопців! Три... ліжка! Диво дивне! Не нари, не вагонки — ліжка! Постіль! Стіл і стільці. Все, щоправда, пригвинчене до бетонної підлоги. Поки вони оглядалися та виходили з дива, третій мешканець камери піднявся, щоб привітатися. Це зразу виказало, що він не належить до «блатного» світу, хоч і виглядає суворо і дивно у смугастій тигровій шкурі. Про це свідчили й очі інтелігентної людини, й обличчя — відкрите, по-чоловічому красиве. Цій людині хотілося вірити! Відрекомендувався:

— Павел!

— Петро...

— Володимир.

— Ви  з України, хлопці? Земляки? — щиро зрадів співка-мерник. — Тоді я — Павло!

Мабуть, він довго сидів тут сам, або був переведений з одиночки, бо говорив і говорив, не вгаваючи, аби просто чути людський голос, хоч би й власний, так буває після тривалого вимушеного мовчання.

— Земляки! Хоч наговоримося українською! Звідки ви, хлопці?

— З Тернопільщини, — скупо процідив Петро. Йому в дивину була така відвертість у чоловіка, балакучість і майже любов з першого погляду. Звик до стриманості.

— А я — з Мелітополя! Вам, звичайно, непросто