Жінка у білому - Вилки Коллінз
Леді Глайд із хвилину дивилася на листа, а тоді вклала його в мої руки.
— Прочитайте вголос, — ледь чутно мовила вона. — Не знаю, що зі мною. Не можу прочитати сама.
Це була всього лише записка, кілька рядочків, так недбало написана, що я дивом здивувалась. Якщо пам'ять мене не підводить, там були тільки оці слова: «Люба Лоро, приїжджайте коли захочете. Заночуйте в домі вашої тітоньки. Засмучений звісткою про хворобу дорогої Меріан. Ваш люблячий дядечко Фредерік Ферлі»
— Але я волію не заїжджати до них! Я волію взагалі не зупинятися в Лондоні на ніч! — вигукнула пані, урвавши мене й не давши дочитати записку, хоч там і читати не було чого. — Не пишіть графові Фоско! Благаю, молю вас, не пишіть йому!
Сер Персіваль знову налив собі вина з карафки, але так незграбно, що перекинув келиха, й вино розлилося по столу.
— Щось мене підводить зір, — промурмотів він сам до себе чудним, глухим голосом.
Повільно поставив він келиха, знов налив і вихилив одним духом. Виглядав він і поводився так дивно, що я почала побоюватись, чи не вдарило вже йому в голову вино.
— Благаю вас, не пишіть графові Фоско! — ще настійніше просила леді Глайд.
— А чом би й ні, хотів би я знати? — раптом викрикнув сер Персіваль так люто, аж ми обидві злякались. — Де ще вам личить зупинитися в Лондоні, як не в домі вашої тітоньки, як це радить вам зробити сам містер Ферлі, ваш дядечко? Он спитайте місіс Майклсон, чи правду я кажу!
Звісно, пропозиція сера Персіваля була і розумна, й пристойна, і що тут я могла заперечити? Хоч як дуже я співчувала леді Глайд у всіх інших відношеннях, я не могла поділяти її несправедливого упередження проти графа Фоско. Я досі не зустрічала пані, котра б посідала таке високе становище в суспільстві, як леді Глайд, і котра була б настільки підвладна плачевним упередженням проти чужоземців. Ні записка її рідного дядечка, ні дедалі більша досада сера Персіваля не справляли на неї начебто ніякого враження. Вона знай твердила, що не хоче зупинятися на ніч у Лондоні, та все благала свого чоловіка не писати графові.
— Досить! — грубо урвав її благання сер Персіваль, повертаючись до нас спиною. — Якщо вам самій бракує здорового глузду, щоб розуміти, що для вас краще, за вас доводиться думати іншим людям. Про все домовлено, і досить про це! Від вас вимагається тільки зробити так, як перед вами зробила міс Голкомб...
— Меріан? — спантеличено повторила пані. — Меріан ночувала в домі графа Фоско?
— Авжеж, у домі графа Фоско. Вона переночувала там учора, щоб трохи перепочити дорогою в Ліммерідж. І ви повинні наслідувати її приклад, як велить вам ваш дядечко. Завтра ви маєте переночувати у Фоско, як зробила ваша сестра. Не заважайте мені! Не змушуйте мене розкаюватися в тому, що я взагалі вас відпускаю!
Він зірвався на ноги, й через відчинені скляні двері вийшов на веранду.
— Даруйте, міледі, — шепнула я, — але мені здається, нам краще не дожидатися тут повернення сера Персіваля. Я дуже боюсь, що він розпалився від вина.
Якось байдуже і стомлено вона послухала мене, і я вивела її з їдальні.
Щойно ми опинилися в безпеці нагорі, я зробила все що могла, аби заспокоїти пані. Я нагадала їй, що листи містера Ферлі до міс Голкомб не тільки схвалювали такий хід подій, а навіть робили його неминучим, раніше чи пізніше. З цим вона погодилась і навіть сказала, що обидва листи типові для дивакуватої вдачі її дядечка; але її страх за долю міс Голкомб, її нез'ясовний жах перед графом Фоско й небажання переночувати в його лондонському домі лишалися незмінні, попри всі мої умовляння та докази. Вважаючи своїм обов'язком заперечити проти безпідставного упередження леді Глайд щодо його світлості графа, я так і вчинила — з належною обережністю і шанобливістю.
— Даруйте мені цю вольність, міледі, — сказала я насамкінець, — але, як сказано у Святому письмі, — «по їхніх плодах ви пізнаєте їх». Я певна, що графові доброта й турботливість, які він постійно виказував упродовж усієї хвороби міс Голкомб, заслуговують на нашу вдячність і пошану. Навіть серйозне непорозуміння між його світлістю і містером Доусоном можна цілком пояснити його тривогою за здоров'я міс Голкомб.
— Яке непорозуміння? — раптом зацікавилася пані.
Я розповіла їй про сумні обставини, за яких містер Доусон відмовився від подальшого перебування в нашому домі. Зробила це тим охочіше, що не схвалювала те, як хазяїн приховував цю незлагоду від леді Глайд.
Пані аж сахнулася — видно було, що вона ще дужче розхвилювалась та налякалася після моєї розповіді.
— Ще гірше! Це ще гірше, ніж я думала! — почала вона примовляти, розгублено заметавшись по кімнаті. — Граф знав, що містер Доусон нізащо не погодиться відпустити Меріан в дорогу. Він навмисне образив лікаря, щоб той покинув дім.
— О міледі, міледі! — запротестувала я.
— Місіс Майклсон! — палко вигукнула вона. — Ніхто ніякими словами не переконає мене, що моя сестра із власної волі опинилася в домі того чоловіка, у його владі! Хоч би що говорив сер Персіваль, хоч би що писав мені дядечко, а я так боюся графа, що нізащо не стала б їсти, пити й спати під його дахом, якби думала тільки про себе. Лише ця скрута, ця моя тривога за Меріан дає мені наснагу йти слідом за нею куди завгодно — навіть у дім до графа Фоско.
Тут я вирішила нагадати їй, що, за словами сера Персіваля, міс Голкомб уже виїхала з Лондона в Камберленд.
— Я боюсь цьому повірити! — відповіла пані. — Боюсь, що вона й досі в домі того чоловіка. Якщо я помиляюсь, якщо вона й справді вже поїхала в Ліммерідж, я нізащо не лишуся завтра ночувати у графа Фоско. Мій найближчий на світі друг, після сестри, живе біля Лондона. Ви ж чули — адже так? — від мене, від міс Голкомб про місіс Везі. Я напишу їй і попрошу дозволу заночувати у неї. Не знаю, як дістануся
