Жінка у білому - Вилки Коллінз
Він був молодший за містера Доусона, дуже поважний і рішучий. Не можу сказати, яка в нього була думка про дотеперішнє лікування, тільки я подивувалася, що він куди більше, ніж лікаря, розпитував мене та місіс Рюбель. Оглядаючи хвору, він слухав пояснення містера Доусона без особливої цікавості. З того, що я спостерегла, в мені зародилась підозра: мабуть, граф із самого початку слушно судив про хворобу міс Голкомб. Ця моя думка підтвердилась, коли через певний час містер Доусон поставив головне запитання, для з'ясування якого й посилали по лондонського лікаря.
— Яка ваша думка про цю лихоманку? — спитав він.
— Це тиф, — відповів лондонець. — Тиф, поза всякими сумнівами.
Тиха чужоземка місіс Рюбель схрестила на грудях свої тонкі смаглі ручки й глянула на мене з багатозначною посмішкою. Сам граф навряд чи мав би вдоволеніший вигляд, ніж вона, коли б у цей час був у кімнаті й почув підтвердження свого діагнозу.
Давши нам необхідні вказівки стосовно догляду хворої та пообіцявши приїхати через п'ять днів, лондонський лікар перейшов до іншої кімнати, щоб наодинці порадитися з містером Доусоном.
Він не сказав, чи є надія на видужання міс Голкомб, чи немає, а тільки зауважив, що на цій стадії хвороби нічого певного не можна ще сказати.
Минуло п'ять тривожних днів. Графиня Фоско і я сама по черзі підміняли місіс Рюбель коло хворої, оскільки стан міс Голкомб робився дедалі гірший, і потрібен був якнайдбаліший догляд, невсипуща увага. Це були страшенно трудні дні й ночі. Леді Глайд, яку, за словами містера Доусона, підтримувала тільки безнастанна тривога за сестру, з незвичайною твердістю наполягала на своєму. Я навіть не здогадувалась, яка вона може бути рішуча. Вона добилася дозволу заходити в спальню міс Голкомб по кілька разів на день, щоб на власні очі бачити сестру, пообіцявши не підходити до її постелі. Дуже неохоче містер Доусон дав на те згоду Як на мене, то він розумів, що сперечатися з нею — марна справа. Леді Глайд ходила туди щодня й самовіддано дотримувалася свого слова, не наближаючись до хворої. Особисто я, згадуючи, як сама страждала під час смертельної хвороби мого чоловіка, з великим сумом дивилася на її горе, тож прошу дозволу не затримуватися більше на цьому. Мені приєм'ніше згадати, що за цей час не було більше суперечок між містером Доусоном і графом. Його світлість щоразу, коли цікавився самопочуттям недужої, присилав на розпити слугу, а сам постійно лишався внизу, в товаристві сера Персіваля.
На п'ятий день знов приїхав лондонський лікар і дав нам невеличку надію. Він сказав, що десятий день від перших проявів тифу буде вирішальний і призначив свій третій візит саме на ту дату. Ці п'ять днів минули, як і попередні, без змін, ото тільки, що граф знов їздив у Лондон — уранці поїхав, а ввечері вернувся.
На десятий день милосердному провидінню було завгодно позбавити нас від дальших тривог і переживань. Лондонський лікар упевнено заявив, що міс Голкомб поза небезпекою.
— Тепер вона може обійтися і без лікаря. Все, що їй потрібно, — це дбайливий догляд та увага, а це, як я бачу, вона має.
Наводжу його власні слова. Того вечора я прочитала зворушливу проповідь мого чоловіка «Одужання від хвороби». З духовного погляду я дістала від проповіді більше тихої радості й втіхи, ніж діставала будь-коли раніше.
Мушу, на жаль, сказати, що сердешній леді Глайд забракло сил знести цю добру звістку. Надто вона була тендітна, щоб переживати такі нервові потрясіння. Днів за два вона так ослабла й засумувала, що мусила лягти в постіль і не покидати своєї кімнати. Цілковитий спокій, відпочинок і свіже повітря — ось були для неї найкращі ліки, як вважав містер Доусон. І то добре ще, що її недуга не була така небезпечна й не потребувала лікарського нагляду, бо того самого дня, коли вона перестала виходити з кімнати й злягла, між графом і лікарем спалахнула нова сварка, й цього разу така серйозна, що містер Доусон покинув наш дім, щоб більше не вертатись.
Сталося це не при мені, але, наскільки я зрозуміла, все почалося з суперечки про те, яку кількість їжі необхідно давати міс Голкомб, щоб прискорити її одужання після тифозної лихоманки. Тепер, коли його пацієнтка вже видужувала, містер Доусон менше ніж будь-коли був схильний вислуховувати поради нефахівця, а граф, не знати чому, втратив раптом усе своє звичайне самовладання, яке він так розсудливо зберігав у попередніх своїх сутичках з лікарем. Його світлість почав їдко висміювати містера Доусона, бо той, мовляв, не зумів розпізнати, коли звичайна лихоманка стала тифом. Ця прикра незлагода скінчилася тим, що містер Доусон звернувся до сера Персіваля, погрозивши (оскільки тепер уже не було ніякої небезпеки життю міс Голкомб), що ноги його не буде більше в Блеквотер-Парку, якщо граф не перестане втручатися в його медичні справи. Відповідь сера Персіваля, хоч і не була зумисно нечемною, тільки розпалила лікарів гнів. Украй обурений ставленням до нього графа Фоско, містер Доусон покинув наш дім і наступного ж ранку надіслав рахунок за свій труд.
Отак ми зосталися без медичного керівництва. Хоча у цьому й не було нагальної необхідності, адже, як сказав лондонський лікар, для міс Голкомб нині були потрібні лише дбайливий догляд та увага, — все ж, коли б спитали моєї думки, я б порадила запросити іншого лікаря. Хоча б для годиться.
Та сер Персіваль, напевне, думав про це інакше. Він сказав, що, коли недужій знов стане гірше, ми завжди встигнемо послати по якого-небудь лікаря. А тим часом, коли виникне яка-небудь не дуже велика медична проблема, ми можемо спитати поради у графа. Та й не варто, мовляв, турбувати міс Голкомб, нині ослаблену та знервовану, появою нової, незнайомої людини біля її постелі. В цих міркуваннях, звісно, була певна слушність, і все ж на душі у мене чомусь було неспокійно. Нечесним здавалось мені й не подобалось те, що ми не повинні були говорити леді Глайд про відсутність лікаря. Припускаю, що ми обманювали її заради її ж блага. Вона, безперечно, була занадто слабка для нових хвилювань. Але обман
