Жінка у білому - Вилки Коллінз

Вона мовила ці слова таким голосом і так дивилася, що на очі мені набігли сльози, — вона так говорила, неначе прощалася зі мною навіки.

— До побачення, міледі, — сказала я, ведучи її в купе й бажаючи підбадьорити її. — До скорого нового побачення! Від щирого серця зичу вам щастя!

Вона похитала головою і здригнулась, сідаючи на своє місце. Кондуктор зачинив двері вагона.

— Ви вірите в сни? — шепнула вона мені з вікна. — Цієї ночі мені снився такий страшний сон, якого я ніколи ще не бачила. Він досі висить наді мною лиховісною тінню.

Не встигла я відповісти, як пролунав свисток, і поїзд рушив. Її бліде, ніжне обличчя повільно попливло перед моїми очима, печально й урочисто вона востаннє подивилася на мене з вагонного вікна. Вона помахала мені рукою...— більше її я вже не бачила.

Того самого дня, десь близько п'ятої години пополудні, вибравши хвилинку для самої себе серед усіх господарських клопотів, що звалилися тепер на мене, я сіла у своїй кімнаті, щоб покріпити розтривожену душу проповідями мого дорогого покійного чоловіка. Але вперше в житті я не могла зосередитися на цих благочестивих, підбадьорливих словах. Дійшовши висновку, що від'їзд леді Глайд схвилював мене набагато серйозніше, ніж мені здавалось, я відклала набік книжку проповідей і вийшла прогулятися в саду. Наскільки мені було відомо, сер Персіваль ще не вертався, тож я могла дозволити собі спокійну прогулянку.

Звернувши за ріг будинку й побачивши сад перед собою, я вельми здивувалась, уздрівши якусь чужу людину, що там походжала. То була жінка. Вона йшла по доріжці, спиною до мене, і рвала квіти.

Коли я наблизилась, вона почула мою ходу і звільна обернулась.

Кров захолола в моїх жилах. Тією незнайомкою в саду була місіс Рюбель!

Я не годна була ні поворухнутись, ні заговорити. Вона сама підійшла до мене, як завжди, незворушна, з нарваними квітами в руці.

— В чім річ, мем? — спитала вона спокійно.

— Ви тут! — видихнула я. — Ви й не їздили в Лондон! Не їздили в Камберленд!

Зловтішно посміхаючись, місіс Рюбель понюхала квіти.

— Звісно, ні, — сказала вона. — Я ні на день не покидала Блеквотер-Парку.

Я зробила глибокий вдих і прикликала свою мужність, щоб поставити їй друге запитання.

— Де міс Голкомб?

Цього разу місіс Рюбель засміялася мені просто в обличчя й відповіла:

— Міс Голкомб, мем, теж нікуди не виїжджала з Блеквотер-Парку.

Коли я почула цю приголомшливу відповідь, я всіма помислами враз вернулася до мого прощання з леді Глайд. Я не можу сказати, що дорікала собі, але тієї хвилини я ладна була віддати всі свої гіркі заробітки, аби чотири години тому знати те, про що довідалася тепер.

Місіс Рюбель спокійнісінько стояла переді мною, складаючи свій букет, і начебто ждала, що я скажу ще що-небудь.

Але я неспроможна була говорити. Я думала про виснажену, слабосилу леді Глайд і тремтіла, уявляючи собі, — що буде з нею, коли їй відкриється правда, — правда, яку я тільки-но почула. Хвилину чи й більше тривога за моїх бідолашних господинь не давала мені говорити. А тоді місіс Рюбель підвела очі від свого букета, глянула вбік і сказала:

— А ось і сер Персіваль, мем, повернувся з верхової прогулянки.

Я теж побачила його. Він ішов до нас, злостиво збиваючи нагайкою голівки квітів. Коли він був уже досить близько, щоб бачити моє обличчя, він зупинився, хльоснув нагайкою по своїх чоботях і зненацька зареготався — так оглушливо й несамовито, що налякані птахи злетіли з дерева, під яким він став.

— Ну, місіс Майклсон, — сказав він, — ви нарешті довідалися про все, чи не так?

Я нічого не відповіла. Він повернувся до місіс Рюбель.

— Коли ви вийшли в сад?

— Я вийшла півгодини тому, сер. Адже ви сказали, що я зможу знов ходити де захочу, як тільки леді Глайд поїде в Лондон.

— Цілком правильно. Я ні в чому вас не звинувачую, я просто питаю. — Він помовчав хвилину, а тоді знов звернувся до мене. — Вам не віриться, адже так? — насмішкувато сказав він. — Ходімо! Ідіть за мною і самі побачите!

І він попрямував до будинку. Я йшла за ним, а місіс Рюбель — за мною. Пройшовши в чавунні ворота, він став і показав нагайкою на нежиле середнє крило.

— Он! — сказав він. — Подивіться на горішній поверх. Ви знаєте старі єлизаветинські спальні? В найкращій з них перебуває в цю хвилину жива-здорова міс Голкомб. Проведіть її туди, місіс Рюбель. Ключі у вас? Проведіть туди місіс Майклсон, і хай вона на власні очі впевниться, що цього разу ніхто її не обманює.

Тон, яким він розмовляв зі мною, допоміг мені трохи оговтатись за ті дві хвилини, що минули, відколи ми вийшли з саду. Не можу сказати, як би я вчинила тієї критичної миті, коли б усе своє життя пробула в служницях. Але в мене були почуття, принципи, й виховання справжньої леді, тому я просто не могла сумніватись, як мені тепер слід діяти. Мій моральний обов'язок перед самою собою, мій обов'язок перед леді Глайд велів мені негайно покинути службу в чоловіка, який так ганебно, цілою низкою жорстоких обманів, ошукав нас обох.

— Дозвольте попросити вас, сер Персіваль, приділити мені кілька хвилин для розмови наодинці, — сказала я. — А тоді я буду готова пройти за цією особою до кімнати міс Голкомб.

Місіс Рюбель, на яку я вказала легким кивком голови, зухвало понюхала свій букет і зумисне повільно пішла до дверей будинку.

— Ну! — різко сказав сер Персіваль. — Що ще там у вас?

— Я хочу сказати, сер, що відмовляюсь від місця, яке мала досі в Блеквотер-Парку.

Буквально так я йому й сказала. Саме так я й хотіла — щоб першими моїми словами, які він почує в цій розмові, була моя заява про звільнення.

Він похмуро зиркнув на мене й люто заклав руки в кишені куртки.

— Чому? — спитав він. — Чому, хотів би я знати?

— Не мені, сер Персіваль, висловлювати думку про те, що сталося в цьому домі. Я нікого не хочу ображати. Я тільки хочу сказати, що вважаю несумісним із моїм поняттям обов'язку перед самою собою і перед леді Глайд лишатися довше