Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Генерали ганебно утекли, ледь встигнувши випорснути з-під перших кулеметних черг, що вдарили з вишок.

— Хлопці, по бараках, займай оборону!

— Тут усіх перестріляють, по бараках!

— Андрію, що з тобою? — відчув, як обважніло осідає тіло друга йому на руки, Петро.

Андрій ще й сам не вірив, бачив свою кров, та не вірив, що бачить свою смерть.

Вдихнув раз, удруге пробитими грудьми... Вишиванка, галицька, червоно-чорна, вкривалася додатковими, вишитими смертю, взорами. Ще хвилю тому ці груди дихали волею, ще мить тому очі світилися надією...

— Петре, отут листи... переда... Катру... — і згас очима.

Мить, єдина мить — і він уже потойбіч життя...

А кулі свистіли над головами, не даючи змоги випростатися.

— Іване, Ярославе, допоможіть! — хлопці відтягнули Ан-дрієве тіло до бараку.

— Андрію, брате, та що ж це... — безсило стискали кулаки хлопці над тілом убитого.

У барак забігали то один, то другий, ті, що зуміли уникнути кулі.

Важко впав на руки друзям Євстахій Кушнірик:

— Передайте моїм, у Тернопіль... Загинув... не чекайте... Синові Богданові передайте... щоб пам’ятав... щоб не простив... щоб...

Не договорив, згас.

Стогнав, стікаючи кров’ю, поранений Йосип Чоловічок, також із Тернопільщини. Хлопці, як могли, спиняли кров, рвали сорочки на бинти.

Десятки убитих, понад сотня поранених — рясно вкрилася трупом бунтарів північна земля. Стогін, зойки, передсмертне хрипіння...

Тих, хто вцілів, вивели за зону.

— Що це вони надумали, Петре? — стривожено спостерігав Ярослав Дорошенко за тим, як підводили в’язнів по одному до великого, вкритого червоною скатертиною аж до самої землі, столу. Ніхто нічого не питав. Чомусь одні хлопці після цього ішли праворуч, інші — ліворуч. Ті, що ліворуч, шикувалися в колону і поверталися в зону. Ті, що праворуч, чекали...

— Нічого нового, Славку. Це у них такий спосіб відділити винних. Бачиш, у скатертині прорізи? Сидить якийсь стукач, дивиться і підбріхує господарям: цей — з активістів, а цей — тихий, сумирний, мухи не зобидить...

Справді, під столом чийсь знайомий голос стиха бубонів.

Петро пішов праворуч...

А на ранок — ніби нічого й не було — трупи таємно поховані, навіть кулі табірні медики витягли — на доказ природної смерті, навіть кров змили. Лиш пам’яті витерти не змогли.

Ті, що були «тихі й сумирні», просто потрапили під вплив націоналістів, зранку почали «давати стране угля».

Тих, хто «пішов праворуч», загнали у штрафну зону. Подейкували — розстріляють.

А липневе сонце розніжувало, зелений мох вабив, небо, ненадовго, на коротке заполярне літо, голубе, співало пісню волі й надії!

Такою неймовірною здавалася ота вчорашня, зовсім свіжа додаткова, не мамою вишита кривава троянда на Андріевій червоно-чорній вишиванці. Не вірилося, що веселий і затятий, ліричний і відчайдушний, закоханий у свою Катрусю Андрій лежить десь там, під териконом 29-ї шахти, недбало закопаний чужою, байдужою рукою, разом з іншими, котрих наздогнала сліпа і люта кулеметна черга.

Як близько просвистіла куля. Не зачепила. Вберегла Божа Мати. Який же він дорогий, дар життя! Як легко його відібрати... Як миттєво, раптово, випадково може спинитися дихання, серце, згаснути зір...

Очі вбирали світло північного літа. Тіло удесятеро жадібніше, ніж учора, просило тепла полярного сонця.

І так до болю хотілося жити!

Настала осінь, заходила люта заполярна зима. Небо часом грало хвилями північного сяйва, часом тихо й знелюднено світило повним, великим, мов на Марсі, Місяцем. Тріщали морози. Голови тріщали від думок. Серце як тріснуло тоді, розірване кулеметним пострілом, що забрав Андрія, так і не зросталося — щеміло, пекло, боліло.

Про табір на штрафній 62-ій наче забули. Запускали іноді «параші», чутки про перегляди справ, та більше — про новий суд і нові терміни за участь у страйку.

Чутки про перегляди справ виявилися правдивими — ще восени всі, хто надсилав заяви на перегляд, отримали писане як під копірку: «Баша справа переглянута. Ви  засуджені справедливо. Підстав для зменшення терміну немає».

А нового суду не було. Який суд поза межами правосуддя?

Ближче до весни у штрафній зоні пожвавішало — щодня почали прибувати нові люди — з різних шахт, але як на відбір тих, що брали участь у страйку.

Оголосили: «Збирайтеся на етап». Це означало — рік закритої тюрми, «закритки». Гнали брудних, неголених, у нечистій одежі через замерзлу ще й на початку квітня річку, потім через місто. До вокзалу, на залізничну станцію.

Воркутяни, більшість яких ще донедавна носила табірні бушлати, супроводжували колону поглядами, повними співчуття — куди їх? Траплялися зрідка й пані в пальтах з комірами з чорнобурки, що міряли снігові стежини обіч дороги акуратними «румунками» на хутрі й вернули носа, аби не вдихнути ненароком важкого духу неволі.

Он вона, станція... Звідси починаються всі каторжанські дороги, тут вони й продовжуються, переплітаючи маршрути.

— Хлопці, ви звідки? Є між вами Олексій... Степан... Андрій...

І враз:

— Чи є між вами Петро Кекіш?

Петро не дійняв віри — голос! Незнайомий! Обличчя — ніколи не бачене! Та невже вона?

Зняв шапку — брудний, нечесаний... Чи ж про таке перше побачення з коханою мріяв?

— Я — Дуся! — гукнула дівчина. — Я та дівчина, що тобі писала!

Зняла хустку, щоб він міг роздивитися до ладу обличчя — чорну косу, брови шнурочком, вуглинки очей.

Вбирав, щоб запам’ятати навіки. Вуста — не рожеві, не червоні — обвітрені, сухі, суворо стулені, навіть несподівана зустріч не склала їх до посмішки. Шкіра —