Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— От бачиш, Петре, а ти не вірив!

— Нічого, хлопці, хорошого я від золотопогонників не чекаю, — не цвів наївними усмішками ІКекіш. — Якщо генпрокурор привіз перегляд справ — завтра ж піду в шахту. Та не думаю, що вони покажуть слабкість своєї влади.

— Але ж Сталін помер! Головного ката не стало!

— А сталіненята живі. Ну, подумайте, хлопці, куди їм, бідолахам, подітися? Тисячі, може, навіть добрий мільйон стереже нас отут, по всіх таборах Союзу, — і всі отримують північні доплати, платню, як у міністра. Ми працюємо, видобуваємо вугілля — воно ж практично безкоштовне! Вільним треба платити, а рабам — навіщо? Все, що ми заробили, отримують вони, ця офіцерська зграя. Так, Сталіна немає, але куди ж вони, бідолахи, підуть, якщо не стане таборів? Вони ж нічого своїми руками робити не вміють, освіти не отримали, професії нормальної — також! Хіба сторожами підуть — це їм вдається непогано, — засміявся Петро. — Звикли, що на них працюють. Не здадуться вони так легко, хлопці, згадаєте моє слово, не здадуться.

Генпрокурор і генерал армії Маслєнніков справді прилетіли з Москви і перші дні начебто терпляче вислуховували вимоги. Погодилися на скорочення робочого дня, схвалили намір зняти з одягу номери, з вікон — ґрати, та хай їм дідько, номерам, не в цьому щастя, аби лиш ці стрижені голови повірили, а ці випростані спини знову зігнулися і полізли в забій! Аби лише Ленінград отримав вугілля! План, виконання плану понад усе!

І прокурор спершу кивав головою й обіцяв «розібратися», давав якісь доручення своїм «прокуроренятам», які пачками приймали заяви на перегляд справи.

— Петре, пиши, а раптом?

— Чи я дурний? Хотів би я побачити хоч одного звільненого по нашій статті... — криво усміхався Кекіш. — До речі, як писатимеш заяву, не забудь, що ти шульга. У цих хлопців непогана пам’ять. Пригадають тобі листівочки.

— Хлопці, кажуть, «Перша Капіталка» і сьома вже приступили до роботи. Сьогодні комісія прибуде на перемовини! — приніс радісну звістку Іван Курило.

— Ото вам, хлопці, празник заради неділеньки святої! — не втрачав скепсису Кекіш.

— Вихаді строітся! — гукав, не зовсім певно, щоправда, бригадир.

— А ввічливіше не можна? — і не думав підводитися Кекіш.

Бригадир знітився. Його звичний командний тон за ці дні

й так втратив гучність і певність, а тепер довелося майже просити:

— Ну, давайте, ребята, виходіте, начальство ждьот!

— Ну й нехай «подождьот» трохи, поки я приберусь і зачешуся, не личить нечесаному перед лице генерала, правда, хлопці? — водив гребінцем по коротко стриженій, з поріділим волоссям голові, де вже й чесати майже нічого було, Петро.

— А я зуби почіщу, — усміхнувся майже беззубим від цинги ротом литовець Яніс.

— А у меня чтой-то лаковие туфлі запилілісь, нічего, что я в нечіщених? Ґєнєрал не обідітся? — стурбувався награно одесит Олексій, відбивши стоптаними черевиками чечітку.

Андрій убрався задля неділі у вишиванку — дозволили ж одягатися у власне!

— Ну, як я вам? — покрутився, мов дівка перед дзеркалом. — Шкода, Катруся не бачить... Ой, неділенька-неділя сьогодні, люди до церкви, а ми...

— А я пуйдзє так, не вельке свенто! — скривився поляк Казимир.

— Да хватіт шутіть, ребята, вихадіте, — квапив делікатно бригадир. Як усі стукачі, він знав, що ходить цієї гострої пори по волосині, і варто хоч трохи перебрати ліміт терпіння, як зранку знайдуть його холодне тіло, накрите подушкою. Набирала сили табірна «рубіловка» — політичні навчилися розправлятися зі стукачами.

Липневий день заливав обідню пору сліпучим північним сонцем.

Стіл. За столом — генерали, московський Масленніков та свій, Дерев’янко. Довкола — десяток-другий офіцерів високих рангів — комісія. від погонного золота блищало й переливалося, та не аж так засліпило, щоб не помітити, що на вежах заміть звичних автоматників — по два кулемети.

— Ми прізиваєм вас прекратіть бєссмислєнний бунт і вийті на работу! Советской Родінє нужен уголь Воркути! — розпочав Дерев’янко.

— Ото сам і лізь у шахту, якщо так сильно нужен! — пролунало з рядів, де офіцери замість звично похилених голів бачили тепер обличчя — людські, горді. Вони усміхалися і насміхалися!

— Сейчас ідьот пересмотр ваших дел! Ударний труд на благо Родіни — путь к освобожденію!

— Ударний труд — то шлях у могилу! — почулося з колони.

— Ваши требованія будут учтени! — продовжував, зціпивши зуби, начальник бунтівного Речлагу. Понад усе йому хотілося скомандувати «Богонь!» і вдарити з кулеметів по цих нахабних скелетах-бандерівцях, та стримувався — Ленінграду потрібне вугілля Воркути. А крім скелетів його видобувати нікому. Тому обіцяв: — Ми обсудім ваши предложенія!

— Як рак на горі свисне! — долинуло з іншого кінця.

Натовп підтримав дружним сміхом.

Генерал Масленніков зірвався. Це вже було занадто — продовжувати у такому тоні.

— Прекратіть бєзобразіє! Немедленно прекратіть «волинку»! Завтра — в шахту! Кто не пойдьот в шахту — пойдьот под суд! У Советской власті хватіт сіл навесті порядок!

— А ето ми посмотрім! — долинув з колони відвертий регіт. — Кішка тонка у вашей власті!

— Ми пересмотрім дела... — спробував обіцяти генпрокурор Руденко.

— Казав пан — кожух дам, то й слово його тепле!

Бунт слів переходив у бунт дії — колона порушила стрій, розсипалася.

— Стаять! — пробував утримати бунтівну зону Дерев’янко. Та колона, ще хвилю перед тим принаймні позірно слухняна, блиснула очима, упертими, непокірними, та голови, щойно похилені, гордо підвелися. Погляди, погляди, очі! Не вдалося їх погасити навіки, не вдалося скорити