Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Тепер треба було рятувати тих, що порозбігалися з діжурки. Шестеро кочегарів, шестеро помічників і шестеро машиністів. Всі вісімнадцятеро, а з ними й Шумейко з Козубенком, будуть віддані до польового суду. Мурманом тут не обійдеться[254]. Розстріл!..
Порятувати справу можна було так. Конторник з машиністської також зник тоді з усіма. Зараз його вже жандарми піймали і повели. Він, звичайно, скоро оговтається і викаже. Персонально кожного він не знає, певна річ, але ж у нього є наряди з номерами викликаних паровозів і, можливо, навіть прізвищами їх водіїв. Дістати книгу нарядів і знищити будь-що!
Зілов, Козубенко, Потапчук вийшли на колію, і тепер уже можна було побігти. Вони пустилися бігцем праворуч, до депо.
Там, позаду депо, на волочиській колії, під парканом із старих шпал притулилася довга цегляна будівля — машиністська діжурка. Кінець свого плану Федір докінчував вже на бігу:
— Ми зробимо так… Пам'ятаєш, у машиністській дві зали?.. Тепер в одній ми, військовий транспорт… а в другій — пасажирський і спеціального призначення… Тепер зали стіною дерев'яною по коридору розділені… повна ізоляція… І клозети навіть окремі, не так, як ото раніше спільний був, тільки що з двох віддільчиків. Але ж віддільчики один від одного так і зосталися не до верху дерев'яною перебіркою перегороджені… Розумієш?.. Жандарми тільки двері військового транспорту стережуть… Ти підеш просто до пасажирського… Той жандарм, що на розі стоїть, тебе зразу пропустить… Скажеш: «Батькові під поїзд їжу несу». Та він сам побачить і не спитає… Ти в пасажирську… а тоді в клозет… а тоді через перебірку, а тоді до столу… книгу з нарядами схопиш… І назад… Цей хлопець хай з тобою разом підійде… для понту… жандармові баки заб'є… Він ще тобі гукне: «Ваня, мовляв, гляди, швидше, а то ми спізнимося…» — там кудись, самі придумаєте… І хай стоїть, немов справді жде… Ну, от… Зробиш, Іване?
— Зроблю…
Вони добігли до депо, і тут годилося знову перейти на спокійну й рівну ходу. Вони пішли, намагаючись притишити скажене биття сердець.
Федір біля паркана матеріального складу спинився.
— Ну, хлопці, рушай… Швидше треба, поки жандарми не хопилися нарядів… Я зостануся тут… А то вартовий ще побачить… Значить, Ванечка, виручай… Хлопці і робочі тобі цього не забудуть… Я, значить, виглядати буду… Коли трапиться скандал якийсь… ну, словом, не пощастить тобі… побачу, що тебе крючки вхопили, або… от, на годинник глядітиму… пройде десять хвилин, а тебе нема… Тоді я так зроблю… Просто вискочу і кинуся на цього жандарма… Він зніме тарарам… почне від мене відбиватися… Інші йому на допомогу побіжать… А ти вже тоді, гляди, сам собі раду давай і ходу…
— Ну, — відмахнувся Зілов. — Такого не буде. Та й жандарм тебе зразу пристрелить.
— Нехай стріляє… тільки ти наряди принеси… Ну, гайда… Ідіть, хлопці!.. Хороші ви хлопці!.. Ідіть!..
Ваня з Потапчуком тихо вийшли з-за рогу. Спокійною, неквапливою ходою вони попростували по колії. За рогом справді стояв жандарм, на першому ґанку діжурки — другий. Це було смішно. Там же не було нікого. Навіщо ця оголена шабля? Перебалакуючися, Зілов з Потапчуком наблизились до першого жандарма.
— Розумієш, — казав Зілов, — вольти — це одиниці напруги, вати — одиниці потужності, а ампери — одиниці самої сили струму. Отже, ніколи не треба плутати…
— Вам куди? — гукнув до них жандарм.
— Га? — здивовано обернувся Зілов. — Куди нам? До машиністської… Батькові сундучок несу…
— До військово-транспортної? — схопився жандарм.
— Ні. Пасажирської. А що?
— Нічого. Йдіть… — одвернувся він, зразу втративши всякий інтерес. Жаль, жаль, коли б ці батькові діти йшли до військово-транспортної, він би їх зразу зацапав, і тоді пожалуйте батечка, а там за хвостик і всіх…
Зілов і Потапчук пройшли повз другого жандарма. Руки їхні були холодні, спини впріли, лиця пополотніли. Прокляті лиця! Жандарм же може побачити. Він же може зацікавитися — а чого це господа гімназисти такі бліді?.. Господи, господи, пронеси, господи!..
