Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

— Облиш…

О! Горе друзям, ураженим в серце однією чарівницею!..

Позаду всіх поплентався Макар. Він розмишляв. Філософи обступили його з усіх боків. Але, що за чорт, він, здається, просто заплутався серед них. Він нічого не розуміє! Що коїться на землі? Він почуває себе вихідцем з того світу! Що за чорт?!

Невдовзі був улаштований вечір «героїв нашої гімназії». Він мав складатися з чотирьох частин: вступна промова директора, вокально-музичний відділ, танцювальний антракт і вечеря героїв-абітурієнтів з педагогічним персоналом. Нам — не абітурієнтам ще і не героям — замість вечері видавалося по бутерброду, по дві карамельки та по одному медовому прянику.

Вечір відбувався в тому самому коридорі, що правив нам поперемінно і за церкву, і за рекреаційну залу, і за клас. Були поставлені лави, а в кутку зроблено підвищення з кафедрою. На кафедрі стояв директор, у перших рядах сиділи герої-абітурієнти, які нагодилися на цей час в наше місто — чоловік п'ятнадцять. Далі сиділи ми. Директор був у гаптованому золотом мундирі, в білих рукавичках і тримав трикутку просто перед собою. Промова директора блищала перлами ораторської майстерності: наша гімназія виконала свій обов'язок перед вітчизною і виконуватиме його так само славно і далі. Вісімдесят п'ять офіцерів, п'ятнадцять вільноопредєляющихся, четверо малолітніх добровольців! Двадцять п'ять георгіївських кавалерів! Десять кавалерів третього ступеня! Троє — другого і один — слухайте, слухайте — повний, всіх чотирьох ступенів — славний георгіївський герой! Гордість директорового серця! Гордість нашої гімназії! Гордість «цілої матушки Росії». Слава йому і ура!

— Ура! — охоче відповіла зала. В задніх рядах, де сиділи ми, старшокласники, сплеснув короткий, але щирий сміх.

Сміятися було з чого. З першої лави звівся і хвацьки дзенькнув шпорами бравий стрункий кавалерійський підпоручик. Чотири хрести горіли на його грудях, на жовто-чорних стрічках. Це був Парчевський.

Директор зійшов з кафедри, підбіг до героя, вхопив його руку своїми обома і гаряче потрусив. Він висловлював славному героєві своє захоплення і свої вітання. Георгіївські хрести вже знедійснили «вовчий» білет, і директор висловив свою тверду віру в те, що другого ж дня по закінченні війни бравий офіцер — «мы, хе-хе, не можем, конечно, поручиться, что к тому времени он не будет уже полным генералом», — бравий офіцер «зайдет меж важными державными делами сюда, в свою старую гимназию», — і хто ж буде сумніватися, що загартованому самим життям славному героєві зовсім легко буде скласти іспит і на повний атестат…

Парчевський дзенькнув шпорами, вклонився і сів.

Директор повернувся на кафедру й докінчив свою промову. Зоставалася ще її траурна, сумна частина, із ста чотирьох вояків, вихованих нашою гімназією, десятеро полонено або пропали безвісти, сорок зазнало поранень або контузій, а двадцятеро… двадцятеро на полі брані… поклали живот свій на олтар…

Ми всі звелися і стали струнко.

— Ве-е-е-чная па-а-а-мять. Двадцятеро…

— Ве-е-е-чная па-а-а-а-а-мять. Двадцятеро!

— Ве-е-е-чная па-а-мять.

Ми сіли знову. Двадцятеро! Ну, да. Іваницький, Андрущенко, Полторак, Крепсюков, Тюша, Жук, Кацман, Пржемуцький, Миколюк, Дзига, Муфтель, Жайворонок, Грачівський… Ах, ні! Грачівський, ні! Він не в рахунок двадцятьох. Він навіть не двадцять перший. Він просто так. Сам по собі. Окремо. Про нього ніхто не згадує тут. Його ніхто не вітатиме. Ніхто не пропонуватиме йому одержати просто так атестат за всі вісім класів гімназії. Навіть оцю вічну пам'ять проспівано не йому. — Він же поклав живот свій не на олтар, а просто на залізничні рейки…

Ми вирішили піти з вечора геть. Хай йому грець! Вокально-музична частина, танцювальний антракт, а вечеряти ж нам не дадуть… Ми почекали, поки скінчив директор, і потислися гуртом до виходу.

— Стійте, хлопці! — наздогнав нас хтось. Це був Парчевський.

— Куди ви?

— Та ну його к монахам! Тебе вечерею годуватимуть, а нам по бутерброду…

Парчевський зареготав — невже по бутерброду?

Ми спинилися і спідлоба позирали на колишнього нашого однокашника і товариша. За ці три роки нам рідко доводилося його зустрічати — тільки мелькома, як приїздив він на поправки після поранень. Про що нам забалакати з ним зараз? Згадати минуле? Як його вигнано? Розпитати про фронт? Ану його! Ми стояли й незручно мовчали. Парчевський теж почував себе ні в сих ні в тих. Нарешті заговорив Репетюк:

— Слухайте, поручику, я дивуюсь з вас, право… Як це ви так можете: голівкою прикивуєте, ніжками пристукуєте, шпориками придзвонюєте… А три роки тому він вас, сер, отут сволоччю лаяв, ногами тупотів… Та я б на вашому місці…

— Та я б йому в морду! — розлютився раптом Кульчицький.

Парчевський пустив тонкий струмок диму з люлечки, яку курив, і секунду подумав.

— Ось що, хлопці, — потому сказав він. — Де б нам з вами зараз добренько буцнути? Мені б треба сьогодні десь пропити тисячу…

— До пана Сапєжка! — скрикнув Кульчицький.

— Можна б до сестер… — зашарівся Воропаєв.

Легеньке пожвавлення прошаруділо поміж нас. Ми придивилися до Парчевського. Ні, він не такий уже й чужий. Щось старе, товариське світиться ще з-під цього френча, між чотирьох «Георгіїв»…

— А вечеря ж як? — поцікавився Теменко. — Там же Мопс готується тост сказати і цілуватися до тебе лізтиме. Бігме!

— Хай він знаєте що? — Парчевський вилаявся. — Так до пана Сапєжка чи до сестер?

— Хлопці! — згадав раптом Воропаєв. — Таж сьогодні у георгіївських кавалерів бал! Всіх же гімназисток забрали!