Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
— Мугу! — буркнув Шая.
— Ви розумієте, у нас ніхто нічого не читає. На уроках ми шепочемося про те, хто з яким офіцером знайомий або чия пасія блондин, а чия брюнет! Між уроками ми говоримо про те ж саме, тільки вже голосно. Крім того, ми ще й пишемо одна одній листи про те ж саме! Це ж жах! Ви читали Мопассана[245]?
Вони ввійшли в алейку, і тут раптом сильний протяг жбурнув на них густою мжичкою і загорнув їм пальта тісно довкола ніг. Щоб не впасти, Катря повинна була взяти Шаю під руку. Вони майже сховалися під чорним куполом зонтика. Там, під куполом, було тепло і затишно. Правда, купол був невеличкий, і треба було йти тісно, зовсім тісно. Алейка слалася перед ними довга й порожня. На ній не було ні душі. В таку погоду не виходив навіть Піль. Вони були зовсім самі. Тільки обабіч чорніли мокрі осінні паркани.
— Ви чули, — Катря шепотіла зовсім близько. — Минулого тижня у Вінниці роззброїли цілу роту інженерного батальйону і, кажуть, закували всіх у кайдани. То всі як один були студенти політехніки. Вони не схотіли їхати на фронт. Як це вам подобається? А в Петрограді робітники ходять по вулиці з криками «Хліба і миру!». Це може бути? Чи брехня? Правда, дядя, у мене дядя матрос, знаєте, писав нам з Кронштадта: справді, там продуктів не вистачає. Що ж це буде? Війна, війна і війна! Хіба ж так можна жити? Ви читали Толстого?
Шая розсердився:
— «Непротивление злу»! Ідіотизм! Хіба ж це можливо не противитися злу?
— Але й ви теж не противитеся! Війна. Це ж зло.
Шая мовчав і сопів. Катря на мить вистромила голову з-під зонтика, щоб просвіжитися: було жарко. Але дощ із вітром ударив ій просто в лице. Брр! Алейка була пустинна, нікого: тільки дощ, вітер і мокрі паркани обабіч.
— Ну, скажіть же, Піркес! Ви Толстого читали всього?
Шая підозріливо поглянув на супутницю:
— Ви вважаєте себе за толстовку?
Катря сердито сіпнула плечима:
— Так жити не можна. Треба інакше. Але — як? Хто скаже — як?
— Ви толстовка?
— Ах, та йдіть ви собі! Ну, звичайно, ні! Толстовці могли бути до дев'ятсот чотирнадцятого року. Війна почалась — і всіх толстовців… ну… ну, вбито. Ви читали Ключевського[246]? І Овсянникова-Куликовського[247]? А Соловйова[248]?
Дощ посипав шпарко і рясніше. Він підсікав скоса і хльостав по ногах. Зонтик треба було похилити проти вітру і скулитися під куполом ще тісніше — рука в руку, плече в плече. Шая вже кілька разів намагався заговорити, але Катря говорила збуджено і не давала йому прохопитися й словом. Вона аж тремтіла:
— Раніше, ще не так давно, я гадала, що я маленька і дурненька, а всі інші — такі дорослі й розумні. Тепер я бачу, що всі — і маленькі, і дурненькі, дарма що дорослі. Ніхто нічого не знає. Анічогісінько! І всі чогось бояться. Живуть якісь прибиті. Чи ви читали…
— Є такі, що й не бояться! — Шаї насилу пощастило перебити Катрину мову.
— Хто?
— Хто? Революціонери.
Порив вітру вщух, дощову хвилю урвало. Катря мовчала. Тільки тісніше притулилася до Шаїного плеча і перестала тремтіти. Шая хрипло відкашлявся.
— Я знаю… — нарешті сказала Катря. — Анархісти… Есери… Есдеки…
— Меншовики й більшовики…
— Ну, от, бачите, так багато! Революціонери, а між собою не згодні… Хіба це годиться, щоб революціонери були між собою не згодні? Значить, хтось із них справжній революціонер, а решта просто так… політичні партії. От я розмовляла з Митею Ізвольським…
— Він дурило! — перехопив Шая. — Він просто ліберал. І вічний студент. А революціонери не такі.
— А які? Я хотіла б побачити бодай одного! Ви читали…
Але тут Шая перебив знову і підхопив її останню фразу:
— Ви читали марксистів, Крос? Наприклад, журнал «Образование»[249]? В жовтих таких обкладинках?
Катря замовкла. Вона почервоніла. І так сильно, що Шая мусив від неї відхилитися: під куполом зонта стало парко і задушно.
До кінця алейки вони дійшли мовчки. Марксисти… Хто ж це такі — марксисти? Катря зітхнула. Розпитатися було соромно.
Біля входу до тунелю Катря спинилася. Тут вона хотіла попрощатися.
— Я проведу вас! — сказав Шая.
Катря не сказала нічого, і тепер вже Шая сам
