Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
— Життя!.. — підхопив він. — Я теж хочу жити… Але я зовсім не хочу такого життя, яке зараз є… Ненавиджу!
— А якого б тобі захотілося? — іронічно закинув Туровський.
— От якого. Океани і материки. Ніяких держав, ніяких кордонів! Одна країна! Жодних релігій, націй чи там рас. Ненавиджу! А втім, нехай навіть будуть. І нації, і раси. Що з того, що негр чорний? Що з того, що в китайця косі очі? Человек — это звучит гордо!..[260]
— Человеки, — буркнув Зілов, — теж бувають різні. Є Піркес — одеський банкір, і є Піркес Шая, який не має ні батька, ні банку. Він має тільки власний розум, руки та ще, може, скрипку…
— Ах, ІІІаїчко, заграйте нам, будь ласка, сьогодні! Шая кинув оком на Валю і не озвався. Він говорив далі:
— Я хочу такого життя, щоб банкіра Піркеса також не було. Я його ненавиджу. Але мені не треба і його банку. Ми зробимо так. Наша земна куля буйно і яскраво зеленіє. То рясніють наші жита. Ми їх будемо їсти. В гущавині хлібів розкидано великі кам'яниці. Високі димарі курять чорним димом. То наші заводи. На них ми робимо штани, черевики і плуги. Довкола заподів, в хащах зелених садів, над смарагдовими озерами в просторих білих будинках живемо ми. Це наші міста і села…
— Ви живете в них і граєте на скрипці… — Репетюк глузливо засміявся. — Яка ідилія, сер!
Але Піркес раптом розсердився:
— Так! На скрипці! Ідилія! Я бажаю її не для себе тільки, а для всіх!
— Дуже дякую, мілорд, але за мене не турбуйтеся!
— Хто не хоче, той може піти!
— Куди, сер? Ви ж заволоділи цілою земною кулею!
— Чорт з вами! Тим часом можете взяти собі половину!
— Красненько дякую, лорд. А я вже й не знав, що мені робити! Не жити ж разом із вами в вашому житті «для всіх». Однаково — для дурнів, розумних, ледарів, нероб чи працьовитих…
— Брехня! Ледарів ми виженемо до вашої половини!
— А ми зробимо з них армію, і вони нам завоюють ваші сади, білі доми і смарагдові річки!
Піркес секунду мовчав. Потім похмуро огризнувся:
— А ми вам не дамо! Ми будемо оборонятися.
— Так би ви зразу й казали, мілорд! Ви просто мрієте анархічними експропріаціями.
Піркес подивився на Репетюка. Він хотів йому сказати щось гостре й дошкульне. Але раптом передумав і махнув рукою:
— Ну, годі… сер, чи як вас там — граф! Я просто пожартував. Так набридла ця проклята війна і дратує…
— Та кинь ти нарешті Шаю! — розсердився тепер вже Воропаєв. — Невже ти досі не можеш зрозуміти, що це остання війна?
— Чому «остання»? Мені здається, ця війна скінчиться тільки тоді, коли вже не буде кому воювати. Але нехай вона навіть і скінчиться. Так тоді почнеться якась друга… Хіба можливо, щоб не було війни, коли є уряди й держави? У кожного з них свої інтереси. Вони пересваряться знову. Ненавиджу! От коли б влаштувати таку війну проти самих воєн…
— Ха-ха-ха!
— Власне, проти тих, кому ці війни потрібні…
— У вас непогана пам'ять, Піркес! — для більшої іронічності Воропаєв перейшов на «ви». — Ви непогано з пам'яті шпарите прокламацію, яку ми влітку…
— Тихо! Тихо! Я вас дуже прошу! — Аркадій Петрович замахав руками і заметушився. — На бога! Я вас прошу!
— Шая має рацію! — відгукнувся зразу Туровський.
— Село зруйноване! — захвилювався Потапчук. — Робити нікому! Люди гинуть…
Сербин теж вистромився з-за Венери Мілоської:
— Стільки крові! Стільки страждань! Стільки сиріт і калік!
— Війна! — Макар зірвався і замахав руками. — Війна — це, взагалі, найбільша логічна нісенітниця! Це, взагалі, найбільший моральний злочин! Це, взагалі, абсолютний нонсенс! — Він був блідий, і прозорі очі його ширилися.
Зілов мовчав. Він поглядав на всіх і на кожного і мовчав. Останнім часом він зробився якийсь мовчазний. Він навіть перестав ставити свої вічні запитання, немовби всі відповіді були вже відомі йому наперед.
В передпокої гучно хряпнули вихідні двері. То, знайшовши нарешті калоші, накивав п'ятами організатор літературного вечора, Аркадій Петрович. Він натягав шинель на ходу.
На цьому й закінчився наш перший літературний вечір.
Ми вийшли, розділившись на дві групи. Воропаєв, Кульчицький, Кашин і Теменко пішли раніш. Вони простували до пана Сапєжка. Годилося розвіятись. Гора-Гораєвський вже, мабуть, держав банк…
Останніми пішли Сербин і Туровський. Туровський теж розшарівся. Він пристрасно шепотів своєму другові:
— Ти ж розумієш, вона така… така чарівна. Ти розумієш… я не знаю, як тобі це сказати… але ж ти розумієш…
Сербин поклав йому руку на плече і потиснув:
— Добре… Не треба…
— Що?..
Туровський глянув на друга. Ніч була темна, і треба було прихилитися, щоб роздивитись обличчя сусіда. Вони мало не зіткнулися носами. Крізь темінь ночі йому назустріч блиснули очі друга — холодним, ворожим поглядом. Обличчя друга було бліде. Воно аж світилося крізь темряву.
