Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Одначе другий жандарм ковзнув по них порожнім поглядом і позіхнув. Гімназисти несли батькові-машиністові в дорогу їжу — нічого особливого. Півгодини тому дівчинка якась теж батькові сундучок понесла…

Зілов сказав:

— Зараз, зараз, чекай хвилину… — І хутчій побіг на другий ганок. В пасажирській діжурці було майже порожньо. Які там пасажирські поїзди, коли зразу й фронт? Двоє спало на лавах, один сидів біля столу і пив з бляшаного чайника чай. Зілов поставив сундучок на лаву і шмигнув у бічні двері. Там був довгий коридор із стінами, заклеєними розписами, графіками, якимись планами і наказами. В кінці були дверцята до вбиральні. Зілов підбіг і шарпнув…

Жах! Двері були зачинені. В убиральні хтось був. Холодний піт потік з лиця за комір, по грудях, аж на живіт. Жандарми, допитавши конторника, можуть повернутися щохвилини. А за десять хвилин, не дочекавшись Зілова, Федір кинеться на жандарма і марно віддасть свою волю і своє життя…

Зілов облизав сухі губи й озирнувся. Коридор був справді перегороджений надвоє. Іншого шляху до сусідньої діжурки не було. Тоді він посіпав двері вбиральні ще і тихо, але жалісно, запищав:

— Дядінька… дядінька, будь ласка, швидше… У мене живіт болить… Я татові їсти приніс, а мені живіт як заболить… Дядінька, я вас дуже прошу…

Зілов прислухався. За дверима було тихо й непорушно.

І враз Зілова рясно зросило гарячим потом. Дурень! Ідіот! Кретин! Двері ж зачинені з цього боку… Там же нікого нема!

Зілов відкинув колодку і вскочив до вбиральні. Кретин,! Ідіот! Дурень! Правильно, перебірка зроблена не до стелі. Він підплигнув і вхопився за її пруг руками. Дурень! Ідіот! Кретин! Він підтягся на м'язах, закинув ліву ногу й прехопився на той бік, до сусіднього віддільчика клозета. То вже був клозет військово-транспортної діжурки.

В порожній залі було непривітно і навіть моторошно. І зразу було видно, що люди звідси пішли нещодавно, несподівано, похапцем. Забута пачка махорки і розгорнута книжечка цигаркового паперу. Огризок ковбаси. Склянка з чаєм. Зілов мимоволі торкнув склянку рукою. Вона була ледь-ледь тепленька. Немов жива. Хтось щойно з неї пив. Якихось п'ятнадцять-двадцять хвилин. Зілов здригнувся і відсмикнув руку.

На столі конторника було безладдя й бруд. Чорнило в одбитому денці пляшки. Обсмиканий, обшмаганий, заляпаний настільний папір. Дві-три відомості. Ордерні книги — на гас, клоччя, пемзу… Книга нарядів…

Книга нарядів!

Зілов її вхопив і розгорнув на останньому листку. Наряд номер чотириста сорок два, другого листопада, машиністові Квятківському, помічнику Шумейкові, кочегару Козубенкові, паровоз С-815…

За десять секунд Зілов ліз уже через перебірку назад. Там, на прузі перебірки, він на мить спинився і вперше перевів дух на повні груди. Як глибоко зітхнулося! Як вільно! Весела, урочиста радість танцювала й співала там, десь усередині, немов у животі, як у танцювальній залі. Він сплигнув. Коридор, — розписи, графіки, накази; зала — двоє сплять, один п'є чай; сінці, ґанок. Зілов вийшов на ґанок повагом і роздивився навкруги.

Потапчук ждав на тому ж місці. На першому ґанку стояв жандарм. З оголеною шаблею. Другий стояв на розі матеріального складу. З-за рогу вистромився хтось. То Федір Козубенко. Він помітив Зілова і нетерпляче тупцював.

Не поспішаючи, Потапчук і Зілов пішли назад. Повз другого жандарма, повз першого.

— Ти ж тільки зрозумій! Вольтів стовп це є простісіньке сполучення багатьох елементів. Коли, скажімо, взяти звичайний елемент Леклянше[255]…

Фу ти чорт, як хочеться висолопити язика цьому напиндюченому жандармові! Радість танцює, співає, галасує, немов п'яна. Бліде Федорове лице визирає з-за рогу.

— Ну, як? Як??? — благають його очі.

Зілов неквапно підходить до рогу. Очі його блищать, грають, випромінюють світло. До таких очей не треба ніяких пояснень. Федорове обличчя рожевіє.

— Наряди? — вже просто так, для проформи, хрипить він, хапаючи Зілова за руки.

Зілов мовчки — говорити він не може, такий же шум: радість співає, лементує, витинає гопака — хлопає себе по животу. Живіт гуде дивним дерев'яним звуком. Книга нарядів разом із своєю грубезною казенною оправою тут, під сорочкою. Он як здорово вибивати по ній барабанний дріб — тра-та-та-та, гоп-са-са!

— Ванечка… друг… милий… товаришок…

Але Зілов нарешті не витримує. Годі, він вже далі не може! За десять хвилин він пережив ціле справжнє і доросле життя. Більше він не може! Годі!!! Радості, радості — веселій, урочистій і п'яній радості — дайте широку дорогу! Гей, розступіться, ви!

І Зілов раптом озирнувся.

— Дядя! — гукнув він.

Жандарм на розі здригнувся і глянув. Тьху! Краще б його очі не бачили. Цей паршивий гімназист висолопив йому язика і аж присів від переляку, радості й грубіянства! Фу, аж непристойно! От гукнути б зараз когось і одтарабанити до директора. Хай поставить йому отметку… Тоді б знав…

— Тс!.. — шарпає Зілова Козубенко. — Дурак! Провалиш!

Вони зриваються і летять. Вітер свище в ушах, б'є в обличчя, вищить довкола, як недорізане порося. Калюжі розступаються перед ними і розлітаються хмарами рясних бризок по сторонах. Стрічні відсторонюються і кленуть. Кілька собак біжать за ними навздогін і хапають вже їх за п'ятки…

Аркадія Петровича тим часом опанувала нова витівка. Розклад серед гімназистів болів йому. Розклад серед гімназистів допікав йому. Розклад серед гімназистів сушив йому серце і голову.

Освіта! Прекрасне прийдешнє! «Сейте