Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Теменко вийшов рівно о пів на восьму. О восьмій же починалася муштра. Лишалося тільки півгодини, щоб встигнути до роти.
Ранок був вогкий, слизький, але Теменкові дихалося приємно. Справді ж, так приємно після безсонної, прокуреної й пропитої ночі вийти на свіжий вітер і потягти в легені вогкість осіннього ранку. Крім того, в кишені в Теменка пухлилася пачечка асигнацій. Небагато, правда, кабованців з п'ятдесят. Але ж учора ввечері там була тільки десятка.
Теменко легко перестрибнув через калюжі. Він же нікого не обмахлював. І ніяких передьоржок. Вони ж грають, а не ми за них. Дорослі люди — не малюки. І грошей же у них до чорта! Бігме!
Голова Теменка була трохи важкувата, а в роті було кисло, очі поколювало піском. Але, загалом, йому було легко і весело.
ОСОБА ІНШОЇ СТАТІ
Останню лекцію Шая кінчав об одинадцятій. Сина аптекаря він готував з математики, мов і всіх інших предметів. Шая вийшов на ґанок і випростав плечі. Було поночі. Сіялася мжичка, паровози гули глухо, небо було близьке, шинель смерділа собакою — була осінь.
Будинок стояв довгий, білий, слизький проти чорної забаюреної базарної площі, немов брила криги над каламутним плесом. На другому ґанку бовваніла ще одна, невиразна і темна, постать.
Шая поставив комір і одчайдушно пірнув у сльоту і мряку.
— Піркес?! — почулося з другого ґанку. — Піркес, це ви?
Шая став. З другого ґанку до нього збігла дівоча постать.
Це була Катря Крос.
— Здрастуйте! Ви додому? Так нам до алейки разом. Півдороги ви можете не мокнути. — Катря підняла парасолю, клацнула замком, і широкий чорний купол звився у них над головами.
— Дякую! — вони пішли. — Що ви тут робите?
— Те саме, що й ви. Через стіну від аптекаря живе кондитер. Його дочка ніяк не може опанувати мов, математики та й усіх інших предметів. Вона, мабуть, забагато їсть булочок і пиріжків…
Катря засміялась, і Шая щось промимрив від себе. Він ще не освоївся і не знав, як поводитись. З дівчатами, тобто з особами жіночої статі, він не був говіркий. Якийсь час вони йшли мовчки. Дрібні й часті краплі рясно шаруділи по чорному і тугому куполу над ними.
— Скільки ви берете з аптекаря?
— П'ятнадцять…
— А з кондитера?
— Дванадцять.
Мовчанка запала знову — довга й безвихідна. Шая морщився, еонів і червонів. Він ховав підборіддя в комір шинелі, ховав ніс. Чорт же його знає, про що говорити з дівчатами! Особливо коли вперше. З Катрею він балакав уперше. За три-чотири роки знайомства він тільки скидав кашкет при зустрічі.
— У начальника станції мені платять двадцять п'ять! Правда, в машиніста Пивоварова я маю лекцію за десять…
— Ви маєте аж чотири лекції?
— А що? Одну треба на обід, другу на квартиру, а ще ж треба заплатити за право навчання!
— Я й забула! У вас же нема батьків…
Це сказано надто палко, із щирим співчуттям у голосі. Від цього знову стало ніяково, і можливість теми для розмови тепер розвіялась остаточно.
Мовчки вони проминули квартал або й два. Теми для розмови вже не варто було й шукати. Мовчання було таке довге, що заговорити тепер було б уже просто незручно… Але ж Катрі доконче треба було розбалакатися! Вона позирала на Шаю підбадьорливо й клично. Вона посміхалася до нього з темноти. Шая мучився і мовчав. Проминули третій квартал. Тоді Катря зітхнула й наважилася сама.
— У вас, — сказала Катря, — більша половина гімназистів-старшокласників мають лекції, а от у нас ніхто майже не має. В нашому класі маю тільки я.
Яка це мука! От поруч з тобою іде дівчина. Хороша, гарненька й приємна дівчина. Вона хоче з тобою розбалакатися. Вона зиркає на тебе. І зараз, у цю хвилину, вона щось собі думає. Мабуть, яке ж ти безпорадне вайло!.. Але що ж ти можеш зробити, коли от уже вісім років тебе акуратно справляють у карцер за найменшу спробу побачитися й побалакати з особою іншої статі!..
— А що у вас зараз проходять по філософській пропедевтиці? — нарешті знайшовся Шая, і його зросив піт.
Хвала богові! Це був уже благословенний ріг алейки, де Катрі треба було звертати праворуч, а Шаї ліворуч. Шая мерщій виринув з-під мокрого чорного купола зонтика. Велика крапля скотилася з мокрого чорного верху і влучила Шаї за комір, на гарячу спітнілу спину. Але Катря схопила Шаю за руку.
— Слухайте, Піркес!
— Ну, до побачення. Мені вже ліворуч…
— Слухайте, — наважилася Катря знову, — Піркес! Я так хотіла вас розпитати. Вас вважають за найрозумнішого на цілу гімназію…
Шая почервонів так, що це було помітно навіть у темряві осінньої ночі. Він устромив руки до кишені, потім вийняв їх і знову встромив. Це — навмисне? Жарти? Глум? В цю хвилину він уважав себе за цілковитого ідіота.
— У вас, може, це не так, — поспішно заговорила Катря. — Але у нас це просто неможливо. Це просто жах! Ходім-те, я теж піду з
