Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

— Ах! — притулилася Катря. — Коли б швидше кінчалася війна!

Шая знову розсердився і навіть покинув Катрину руку.

— Ви думаєте, що тільки в війні справа? Ви думаєте, що війна скінчиться і все буде вже гаразд? Так думає й наш історик, Аркадій Петрович, що буде рай на землі. Єрунда! Згадайте краще, як було до війни. Так буде, й коли вона скінчиться… Все. Ми з вами бігатимемо по лекціях, мене, як єврея, не приймуть до університету, Збігнев Казимирович придбає собі на воєнні прибутки Гніванську рафінарню[250], Потапчук з матір'ю здохнуть з голоду на своїм півморзі, солдата Якова зашлють на Сибір…

— Хто це — солдат Яків?..

— Ат! Що «зміниться» після війни? Тільки те, що половина людей буде каліками, а друга — сиротами і вдовами! Єрунда! Ненавиджу!

— А ви читали, Піркес, Берту Зутнер «Долой оружие»?[251]

— Ат! — Шая розсердився зовсім. — Знаєте, Крос, я вам дам краще дещо з марксистів!

Катря схопила Шаїну руку:

— Дайте, Піркес! — Вони стояли вже перед хвірткою до Катриного подвір'я, за високим мокрим парканом світилося одне вікно. Мати не спала: вона чекала на Катрусю. — Неодмінно дайте, Піркес. Я така вам вдячна! Ви знаєте, Піркес, так хочеться… Іди геть, Карачун! Теж мені — лизатися…

Вона не сказала, що хочеться, пустила Шаїну руку, штовхнула хвіртку…

— А то… — вона майже схлипнула, — а то я не знаю навіть, що то таке «марксисти»…

Шая залишився сам в тісній вуличці, між двох довгих і нескінченних парканів з старих залізничних шпал. Паркани були мокрі, аж чорні. Між ними було тихо й задушливо. Праворуч від Крос мешкав Сербин. У нього світилося. Ліворуч була садиба Кульчицького. Вікна будинку були темні. Шая поглянув угору. Важкі хмари пливли низько, вони вурдилися, кублилися, звивалися — чорні, сиві і сині. Дощ мав знову вдарити от-от. ІЗ грудях скімлило — чи то передчуття, чи то сподівання. Щось мало бути! Життя було попереду. Шая розправив груди і зухвало скинув кашкет. Велика, немов масна, крапля зірвалася з гілки і важко довбонула Шаю у маківку. Шая мерщій надів кашкет, встромив голову між плечі, поставив комір, сунув руки до кишень і мерщій закрокував геть.

В гімназії було тепер без просвітку нудно.

Після чотирьох годин вранішньої муштри ми приходили на лекції зморені, не встигши приготувати уроків, сповнені зовсім інших інтересів. Ну, що там у тому Овідії Назоні, в уявних сферичних фігурах з ще більш уявними тангенсами їхніх умовних кіл або в байках історії православної християнської церкви, коли щойно сьогодні ми опанували перебіжку цепом, розібрали і зібрали японський станковий кулемет і протягом цілої години практикувалися в колотті уявних німецьких животів, тобто старих солдатських матраців, почеплених до учбової рами?

Дисципліна в старших класах занепала. Без обіду нас не зоставляли, бо не було коли відсиджувати безобідні години.

А проте директор добрав іншого способу дошкуляти нам. За допомогою Піля він розпочав широку планову боротьбу з недозволеною, а інколи нелегальною літературою, що невідомо звідки почала проникати до гімназії. Так був виявлений і знищений «Кобзар» Шевченка, «Что делать?» Чернишевського, «Исповедь» Толстого та ціла пака маленьких зелених брошурок. Треба відзначити, що до виявлених українських книжок Піль причетний не був. Побачивши у когось з гімназистів українське видання, він тільки одвертався і тихо казав: «Сховайте».

Зате він розстарався у восьмому класі на перший том «Капитала» Маркса і ще на якусь, зовсім нелегальну, закордонного видання, брошурку.

Найкумедніше в усій цій справі було те, що Коля Макар, найзаядливіший на цілу гімназію книжник, так ні разу й не попався директорові. Макар навчився носити заборонені книжки «на собі» — за бортом тужурки, догори ногами. Він так і читав їх нишком на лекціях, не виймаючи з-за борта, тільки розстебнувши поли та скосивши очі собі на живіт. Він захоплювався тепер Платоном і Спенсером.

Лекції ми відбували механічно, віддаючися кожний своїм особистим справам. Педагоги або справді не помічали цього, або вдавали, на все махнувши рукою. На перемінках ми збиралися гуртками й розповідали новини та анекдоти. Найпершою темою був Гришка Распутін[252]. Чутки й побрехеньки про нього Кульчицький та Воропаєв приносили щодня десятками. Сюжети цих фабльо розгорталися неодмінно в лазнях, монастирських келіях, заміських кабаках або у великопанських будуарах.

Після женщин розмови переходили на очко. Кашину не щастило абсолютно. Він не вмів утриматися від чарки коньяку. Він п'янів і програвався вщент. Він вже позаганяв усі свої речі, зимову шинель, чоботи, навіть футбольні буци. Отрута азарту була непереможна. Кульчицький і Воропаєв дуже барвисто уміли розповідати про Кашинові невдачі. Як Володька поставив, як Гора-Гораєвський попросив його показати «ответ» і, взявши Кашина двома пальцями за комір, вивів його з кімнати і за дверима ще й позичив йому коліном під зад…