Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— О нi, цього разу поголос iще довiв своє убозтво, бо забув згадати про вроду панни, яка зачарує хоч кого. Дивуюся з тебе, пане генеральний, як ти не побоявся повезти такий адамант у землю чужу, де розбiйники, сирiч гайдамаки, сум’яття й бунти, де грабунки повсюдно в такому градусi ростуть, що дворянство польське, як доповiдають нам, змушене у вiйська шукати захисту!

При цих словах Воєйкова Дарина трохи зашарiлась.

— Нам з татусем не було чого боятися, — вiдповiла вона з легким тремтiнням у голосi, — бо гайдамаки своїх не чiпають, та й взагалi нападають тiльки на утискувачiв нашого народу й нашого благочестя!

По обличчю Воєйкова ковзнув якийсь невловимий вираз, i тут же воно розквiтло в найчарiвнiшiй усмiшцi.

— Он як! — мовив вiн. — Вельми радий чути вiд вас, панно, такi слова: досi я вважав гайдамакiв, як це повсякчас менi доповiдали, за розбiйникiв i пiдлих баламутiв, так що дуже радий змiнити свою думку, одержавши про них iстиннi вiдомостi.

— Дочка, через свою природну доброзичливiсть i презумпцiю… — хотiв був заперечити генеральний обозний, та Воєйков перебив його i, пiднявши палець угору, мовив урочисто:

— Речено бисть у святому письмi: «Господь умудряє младенцiв…» їм краще видно. Але, — провадив вiн далi, змiнюючи одразу пишномовний тон на легкий, свiтський, — тiшу себе надiєю, що вiднинi, панно, ви будете окрасою наших свят.

— Того ж i я найщирiше бажаю, але обтяжена лiтами моїми старiсть…

— Хе-хе, пане генеральний, вона не перешкодить тобi зробити ще не один приємний променад, — лукаво пiдморгнув обозному Воєйков. — А втiм, я сподiваюся, що чарiвна панна знайде собi скоро й вiрнiшу опору. Амур полонив уже серця багатьох iз нашої армiї, людей поважних i сановних, i менi достоту вiдомо, що в тому винна чарiвна панна, i коли їм пощастить скорити серця чарiвних українок, то й Гiменей iз його ланцюгами не примусить себе чекати.

Обозний вклонився на ласкаве слово генерал-губернатора й вiдiйшов з Дариною вбiк, поступившись мiсцем гостям, якi щойно прибули.

У душi його кипiла досада на дочку; вiн страшенно боявся, щоб Воєйков iз її слiв про гайдамакiв i особливо iз слiв «вони своїх не чiпають» не зробив якогось несприятливого для нього висновку; але, приховуючи до часу свою досаду, обозний її нiчим не виявив i почав невимушене розмовляти з офiцером росiйської армiї, що пiдiйшов до нього.

Дарина стояла поруч батька, мало звертаючи уваги на гостей, їй було не до того; дивна тривога й неспокiй охопили дiвчину. Настiйлива вимога батька приїхати на цей бал, його багатозначнi слова про те, що фортуна звернула на неї свою ласкаву увагу, натяки генерал-губернатора — все це, разом узяте, свiдчило про щось серйозне i не на жарт тривожило Дарину.

«Невже жених? — знову й знову поверталася вона до цiєї думки, обводячи тоскним поглядом просторi зали, повнi пишних гостей. — Цiлком можливо. Її шлюб з кимось iз великоросiйських вельмож мiг би назавжди змiцнити становище батька й пiднести його в очах правителiв України й росiйського двору».

Тим часом поява Дарини була помiчена багатьма.

Врода дiвчини, чудове вбрання, зграбнi, впевненi й природнi рухи одразу вирiзнили її серед набiлених i нарум’янених красунь, затягнутих у вузькi лiфи, що не дозволяли їм почувати себе вiльно. Дами й панянки зашепотiли, кидаючи з-за розпущених вiял глузливi погляди на малоросiянку, але чоловiки поставилися до неї iнакше — незабаром Дарину та її батька оточили кiлька офiцерiв з полкiв, якi щойно прибули в Київ. Дiвчина неуважно вiдповiдала на їхнi запитання, коли раптом увагу її привернув гомiн, що зчинився бiля дверей. Вона озирнулася. До зали входив високий, огрядний, смаглявий чоловiк з розумним обличчям i проникливим поглядом темних, трохи примружених очей, одягнений у дорогий запорозький жупан; зброя його сяяла позолотою й коштовним камiнням, довгий оселедець, за звичаєм запорозьким, був закручений за вухо. Видно було, що новий гiсть належав до значних запорожцiв.

— А, пан кошовий отаман, Петро Iванович, батечку, яким побитом? Яким вiтром занесло до нас? — з дещо удаваним здивуванням вигукнув Воєйков, ступаючи кiлька крокiв назустрiч новоприбулому.

При словi «кошовий отаман» Дарина мимохiть подалася вперед i насторожилась.

— Приїхав богу помолитися i найприємнiшим обов’язком вважав передусiм з’явитися до вашої ясновельможної милостi з привiтом i поклоном.

— Радий, радий бачити. Повеселимося разом… А може, одвик?

— Вiд веселощiв, правда…

— Звикнути не важко буде… Хе, хе!.. У приказцi вашiй сказано: «Терпи, козак, отаманом будеш», а вже отаману що сказати? Терпи, отаман, султаном будеш?

При цих словах Воєйков дружньо торкнувся плеча кошового й зупинив на його обличчi допитливий погляд, але Калнишевський не збентежився, тiльки ледь помiтно насмiшкувато примружився.

— Якби господь допомiг нам повернути до нiг наймилостивiшої монархинi нашої усiх бусурман, — вiдказав вiн з невимушеною посмiшкою, — i найяснiша цариця забажала б поставити мене над пiдвладними їй невiрами, то й тодi я просив би її милость не давати менi цього сану, бо бусурмани суть персональнi й першi вороги козакiв, а найпаче запорожцiв.

— Одначе, — лукаво усмiхнувся Воєйков i жартома посварився на кошового отамана пальцем, — ця неприязнь не перешкодила козакам за часiв Мазепи шукати захисту в тих персональних ворогiв.

— Якi часи згадав ти, наймилостивiший наш пане! З горя, кажуть, i в море кидаються, а за царювання премудрої царицi нашої кожен себе щасливим i задоволеним вважає, та й прислiв’я каже: вiд добра лиха не шукають.

— А вiд лиха? — тонко усмiхнувся Воєйков.

— Боронь боже навiть подумати таке про царювання наймилостивiшої царицi, та хоч би якi бiди й напастi посилав на нас господь, сподiваємося, що не ввергне вiн нас у неволю бусурманську, бо гiршого лиха немає для християнина в сiй юдолi слiз i зiтхань.

— Воiстину, дасть господь, i рукою монархинi святий хрест переможе гордого пiвмiсяця i знову засяє на банях святої Софiї.

—