Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Прiся взяла за повiддя коней, а Петро, притулившись до стовбура, дiстав з кишенi кремiнь i кресало й почав добувати вогонь… Одна за одною з-пiд його руки посипалися iскри, й незабаром трут загорiвся; Петро знайшов на землi кiлька сухих гiлок, дiстав з кишенi натерте порохом клоччя, запалив його i, пiднявши високо над головою цей iмпровiзований смолоскип, освiтив навколишню мiсцевiсть…

Вони стояли на якiйсь просiцi, порослiй травою й молодняком. Просiка була вузька, очевидно, прокладена для верхiвцiв.

Петро, вкрай здивований, озирнувся; вiн нiколи не бував у цiй частинi лiсу, нiколи не бачив цiєї глухої просiки.

— Ну, забралися, — пробурчав парубок собi пiд нiс. — Куди тепер повертати?

— Назад, назад, братику! Переночуємо на узлiссi, а вранцi рушимо в дорогу, — вигукнула Прiся, судорожно хапаючись за його руку. — Тут небезпечно… Господи, яка пуща! Ще приманимо цим свiтлом лихих людей!

— Твоя правда, сестро, свiтло слiд погасити, а їхати треба тiльки по цiй просiцi, — хоч назад, хоч уперед; проклали ж її колись люди, отже, вона й доведе нас куди-небудь; а звернути вбiк нiяк — тут не те що конем, а й зайцем не проскочиш!

Справдi, праворуч i лiворуч вiд просiки тяглися такi густi хащi, що нiчого було й сподiватися зробити по них хоч кiлька крокiв.

Прiся мовчки згодилася з братом. Вони повернули коней. Петро погасив свiй смолоскип, узяв Прiсю за руку й рушив загадковою просiкою в протилежний бiк.

Блискавка спалахувала, безперестанку освiтлюючи таємничий пралiс бiлим моторошним свiтлом.

Рука дiвчини здригалася; Петро, як мiг, заспокоював сестру, але сам iз жахом помiчав, що вони зовсiм не наближаються до узлiсся, а заглиблюються все далi й далi в лiсовi хащi.

— Петре, ми вже йдемо довго, дуже довго, — обiзвалася Прiся тремтячим голосом.

— А що, ти втомилась? То можна вiдпочити…

— Нi, не те, а тiльки коли ж ми вийдемо з лiсу?

— Хто його знає: можливо, ця дорога довша за ту, якою ми їхали сюди… Може, ти сядеш на коня?

— Нi, тут можна голову розбити об гiлля, я й так не вiдстану. Петро й Прiся прискорили ходу. Вони вже довгенько блукали, не присiвши й на хвилину. Грозовi хмари повiльно пливли над лiсом, пiднiмаючись до зенiту. Раз у раз спалахували бiлястi вогнi, на мить вихоплюючи з мороку страшнi, волохатi чудиська, якi стояли на шляху подорожнiх. Прiся так стомилася, що ледве йшла, але пристрасне бажання вибратись якомога швидше з цього пралiсу подвоювало її сили. Ще з пiвгодини минуло в напруженому мовчаннi, аж раптом Петро, що йшов трохи попереду, тихо скрикнув:

— Назад!

Прiся позадкувала.

— Стiй, не ворушись, — звелiв Петро. — Я викрешу вогню, там щось не гаразд-барлiг… безодня… провалля!..

Дiвчина завмерла на мiсцi, вкрай перелякана: їй здавалося, що досить зробити хоча б один крок в будь-який бiк, i вона впаде в безодню. Блискавка спалахнула на мить, мигнула бiлим сяйвом по чорних стовбурах велетенських дерев i згасла… Здалеку долинув глухий гуркiт.

— Грiм! — прошепотiла Прiся.

Петро мовчки кивнув головою. У глибокiй темрявi од його кресала зiрочками розсипалися iскри, нарештi трут спалахнув. Парубок зробив новий смолоскип i освiтив мiсцевiсть. Подорожнi стояли перед страшним урвищем, глибину якого оком не можна було змiряти, бо з дна його пiдiймалися високi дерева; дорога обривалася так круто, що якби Петро зробив ще пiвкроку вперед, то вони обоє лежали б на днi урвища з потрощеними кiстками. Петро й Прiся мимоволi позадкували.

— Ой Петре, куди це ми зайшли? — з жахом прошепотiла дiвчина, тулячись до брата.

— I сам не знаю… нiколи не бачив анi цього урвища, анi просiки.

— Що ж нам тепер робити?

— Спробуємо йти понад краєм!

— Нi, нi! — Прiся вчепилася за братiв рукав. — На бога, Петре, краще почекаємо свiтанку, вже недовго… тут досить тiльки оступитися — й смерть… ось i грiм… може, мине гроза…

Справдi, здалеку долинув ще удар, глухий, короткий, а за ним прокотилася по лiсi луна.

— Чуєш? — обiзвалась пiсля довгого мовчання Прiся. — I досi луна йде лiсом… аж дивно.

— Невже луна? — здригнувся Петро, прислухаючись i собi до лiсових звукiв, якi дiвчина прийняла за луну вiд громовицi. — Нi, це щось iнше… це не грiм… здається, рубають лiс чи що?

Обоє почали уважно прислухатися.

Рiвномiрнi звуки, справдi схожi на удари, долiтали вiдкiлясь з глибини, нiби з-пiд землi, й виразно лунали в хвилини затишшя…

Подорожнi вiдiйшли на кiлька крокiв вiд страшного провалля й посiдали на землю. Хоча Петро i втiшав сестру, та сам дуже непокоївся: в несходимих Мот-ронинських лiсах було легко заблудитися, а, крiм усiх небезпек, якi могли виникнути внаслiдок цiєї несподiваної пригоди, ще й поїздка до Уманi по Сару вiдкладалася на невизначений час.

Тим часом удари почулися знову. Цi уаємничi звуки в глухому пралiсi, серед непроглядної темряви наганяли якийсь незбагненний жах…

— Петре! — прошепотiла Прiся, притискаючись тiснiше до брата. — Що б це могло бути?.. Менi лячно!

— А ось, здається, що… — спроквола мовив Петро.

— Чи не молотять? — спитала дiвчина.

— Що ти! — вiдказав Петро. — В глупу нiч, коли хоч в око стрель!.. Еге, он воно що! Це б’ють молотом по ковадлу… так… так… вставай, сестро, ходiмо!

— Oй, брате, куди? — сплеснула руками Прiся. — Адже це, може, нечиста сила!..

— Що ти? — засмiявся парубок. — Це, значить, житло поблизу, якийсь лiсовий хутiрець, а може, й село недалеко! Це слава богу — ось що!

Дiвчина радiсно схопилася, i вони