Останні орли - Михайло Петрович Старицький
Нiхто не мiг лiпше виконати волю царицi, нiж київський генерал-губернатор Федiр Матвiйович Воєйков; хитрий i спритний вельможа, випробуваний в мiнли-востях двiрцевого життя, вiн завжди знав, куди вiтер вiє, i вмiв пристосовуватись до будь-яких обставин. Збираючи в себе на бенкетах київську верхiвку, Воєйков добре знав, хто чим дихає i кого до якої партiї можна вiднести. Ось чому з київського обрiю iнодi безпричинно зникали вельможнi малоросiйськi старшини i йшли вгору незначнi й навiть нiкчемнi особи.
Розкiшний губернаторський палац, важкої й пишної архiтектури, з колонами й левами бiля пiд’їзду, увесь сяяв вогнями. Його навстiж розчиненi дверi, з лакеями, що стояли бiля входу в дорогих лiвреях i перуках, здавалося, зустрiчали однаково радо кожного гостя; та сам господар, пан кавалер i генерал-губернатор Федiр Матвiйович Воєйков, кожного новоприбулого гостя вiтав з тонкою рiзницею, ледь помiтною для стороннього ока.
Вiд входу до першої зали палацу вели короткi, але широкi сходи, застеленi розкiшним килимом; обабiч сходiв горiли важкi бронзовi канделябри, що стояли на високих позолочених колонах; арка, оповита зеленню, вела до першої зали, уже повної вельможних гостей; посеред залу, ближче до арки, в яку входили гостi, стояв сам Воєйков, оточений небагатьма найближчими до нього сановниками. Його гладенько поголене, набiлене обличчя з пухлим пiдборiддям, що тонуло в мереживах, здавалося надзвичайно добродушним i привiтним; та коли хто помiчав пронизливий, бистрий погляд вельможi, що iнодi спалахував з-пiд округлих брiв i немовби знову згасав, той одразу упевнювався, що пан генерал-губернатор був зовсiм не такий уже простодушний, як здавалося спершу. Поверх оксамитового каптана, який обтягував опасисте тiло генерал-губернатора, через його плече була почеплена андрiївська стрiчка. У бiлiй випещенiй руцi, оздобленiй дiамантовими перснями i облямованiй щонайтоншими пуан д’еспан, Воєйков тримав золоту табакерку з портретом царицi; бавлячись табакеркою, вiн пiдтримував невимушену конверсацiю з вельможами i водночас робив належну атенцiю новоприбулим особам.
Тим часом гостi уже заповнили ряд залитих яскравим свiтлом залiв, обставлених позолоченими меблями; у всiх кiмнатах стояв жвавий гомiн. Панянки, чекаючи на танцi, обмахувалися вiялами й розмовляли з блискучими офiцерами нещодавно прибулих до Києва полкiв. Офiцери наввипередки розважали панянок, розповiдаючи їм останнi петербурзькi новини: говорили про нiжнi ланцюги амура, якi скували ту чи iншу особу, про новi зворушливi романси, якi останнiм часом вийшли в Петербурзi, серед них називали наймоднiшi — «Любовный вертоград», «Геройский дух и любовные прохлады» та iншi не менш зворушливi й сентиментальнi; розповiдали про чудеса, що їх творив граф Сен-Жермен у Петербурзi, i про нову ворожку, яка володiє мистецтвом приборкувати вражене амуром серце, а також гоїти «любов без надiї». Розмовляли про останнi моди: про те, як наклеюють тепер при дворi мушки, i про новий танок, введений нещодавно у Версалi.
Поважнi матерi, якi суцiльною шпалерою розмiстилися пiд стiнами зали, гомонiли бiльше про господарськi справи, переказували мiсцевi плiтки, причому з жахом розповiдали про те, що цариця прищепила собi й наслiдниковi вiспу i що у Францiї ченцi розп’яли якусь дiвицю, що вона два днi висiла розп’ята й жива, а на третiй день, коли дiвицю зняли, рани її вмить загоїлися. У вiдокремленiй вiд танцювальних зал вiтальнi були розставленi столики для гри. Тут зiбралися поважнi й лiтнi сановники, а втiм, серед них можна було побачити i кiлькох молодих запеклих картярiв; грали в костi й в карти, в рiзнi iгри: в лямур, фараона, рокамболь i вiст-руаяль. Тут розмовляли виключно про полiтику: про невдоволення Порти, про намiри Францiї й Австрiї, про те, що французи перестали вживати у своїх паперах слово «iмператорська» при титулi величнiсть i на запитання, чому це сталося, вiдповiли, що таке словосполучення суперечить законам французької мови. Говорили, що цариця, дiзнавшись про це, сказала: «Супроти ж правил мови росiйської не приймати грамот без належної титулатури» i що вiдтодi росiйське посольство перестало приймати французькi грамоти. Найбiльше гомонiли про справи польськi й про дiї князя Рєпнiна; та про сей останнiй предмет говорили обережно, озираючись на всi боки, щоб не почув хтось iз полякiв. Натякали на можливiсть вiйни… Нишком повiдомляли про новi образливi пасквiлi, що з’явилися в Парижi, про самозванцiв, що об’явилися на окраїнах, i про змiну настроїв «там», про помiтне пiдвищення нових осiб.
Тим часом до пiд’їзду генерал-губернаторського палацу хвацько пiдкотив дорогий ридван, запряжений шестернею вороних цугом. З передка скочив козачок i, широко вiдчинивши дверцi ридвана, висадив звiдти пана генерального обозного, а слiдом за ним i панну Дарину. На грудях генерального обозного красувався нещодавно одержаний орден; на Даринi був дорогий кунтуш iз рожевого злотоглава, гаптованого золотом; червоний оксамитовий спенсер перехоплював тонкий стан; свiтло-зелена шовкова спiдниця, гаптована внизу золотом, доповнювала її вбрання. Нiжну шию панни прикрашали разки коштовних перлiв, топазiв, гранатiв i рожевих коралiв… Попелясте пишне волосся її було заплетене в двi коси, i коси цi без будь-яких прикрас спадали по спинi аж до колiн. Незважаючи на те, що на обличчi дiвчини не було нi бiлил, нi рум’ян, його нiжна бiлiсть вражала. Дарина пiднялася сходами слiдом за батьком.
Уздрiвши обозного, Воєйков ступив крок уперед i якомога привiтнiше мовив:
— А, пан генеральний, приїхав, не забув… А я вже й не сподiвався бачити в себе твою милость… Казали, вiдлучався ти кудись…
— На прощу їздив у Мотронинський монастир… Донька впросила… Клопочеться справами благочестя нашого! — вiдповiв обозний, шанобливо вклоняючись Воєйкову, а сам подумав: «Ого, хитрий москаль, уже й це пронюхав». — Одначе, думаючи про спасения душi своєї, я не забував i про приемну для мене еквiтенцiю i спiшив повернутися до щасливого для мене дня.
— Вельми приємно, пане генеральний, бачити таку щиру до моєї особи пошану, — мовив, приязно посмiхаючись, Воєйков i, вклонившись Даринi, додав: — Та ще приємнiше менi бачити в себе Дочку твою, яка, кажуть усi, дуже розумна, обдарована й вiдзначається iншими приємними якостями.
— Не вiрте чуткам, ясновельможний пане, — вiдповiла дiвчина, — бо поголос завжди вихваляє тих, хто цього не вартий.
