Останні орли - Михайло Петрович Старицький
Воєйков зiтхнув i промовив уголос:
Рекузувати — вiдмовляти.
— Твоя правда, пане кошовий, та ось i менi такий самий ординанс видано, стараюся що є сили, а всього осягти не можу, — i, звертаючись до сотника, додав: — Передай, пане сотнику, його преосвященству, що я сердечно дякую йому за се послання i слiзно спiвчуваю фортунi людей греко-росiйської нашої вiри, якi в Польськiй республiцi живуть. А щодо цiєї обставини, сирiч внесення в книгу тутешньої губернiї конфiрмованих вiд нинiшнього короля польського новою його грамотою привiлеїв, наданих колишнiми польськими королями, то про них менi нi рескриптами, нi указами нiколи нiчого не наказувалось, а звiдси виходить, що й вимоги його преосвященства задовольнити не можу.
При цих словах Воєйкова серед малоросiйської старшини виник ледь помiтний рух.
— Одначе свавiльне вiдiбрання церков у всякого народу, що живе пiд законом, анi в якому разi апробовано’ бути не може! — стримано зауважив молодий козацький полковник Iскра.
— Отець iгумен вживає резонабельних заходiв, то чому ж не допомогти йому досягти своєї мети правом? — додав iнший.
— Тим паче, — пiдтримав кошовий отаман, — що, наскiльки нам вiдомо, полiтичнi резони росiйськi супроти цього не стоять, бо наймилостивiша цариця наша у височайшому рескриптi оголосила, що всiх переслiдуваних за.благочестя пiд свiй захист приймає.
— А без виписок цих, — мовив сотник переяславський, — насмiлюся доповiсти вашiй ясновельможностi, не зостанеться скоро жодної православної церкви в усiй землi заднiпровськiй.
— Серцем засмучений… серцем засмучений! — зiтхнув Воєйков, опускаючи голову i здiймаючи руки. — Та справи вiри надто делiкатнi, i в сiй дражливiй факцiї…
— Можуть статися новi кон’юнктури i всiлякi шкiдливi пересуди й наслiдки, — прохрипiв полковник, — а для тих, хто подає до цього привiд, може вийти лиха кон-секвенцiя…
— Справедливо й розумно, — мовив генеральний обозний, вiдсапуючи i позираючи спiдлоба, як вовк, на своїх товаришiв, — у сих справах треба дiяти з величезною обережнiстю, щоб недоречним втручанням не пiдбурити простий народ на небажане ремствування, вiд якого може постати й заворушення…
Воєйков обернувся до обозного i, пiднявши догори палець, подивився на всiх таким поглядом, який нiби промовляв: «Слухайте, ось де iстина!» Потiм уголос сказав, з жалем розводячи руками:
— Тим паче, що про цi привiлеї i польське духiвництво, i шляхта добре знають, отже, коли вони, всупереч їм, утискують людей грецької вiри, то щоб виписки, якi просить мотронинський iгумен, могли тих людей належно захистити — надiя мала. А втiм, про все це ти завтра ж одержиш, пане сотнику, з нашої канцелярiї докладну промеморiю.
Воєйков схилив голову на знак того, що посланець вiльний. Сотник переяславський вклонився генерал-губернаторовi й мовчки вийшов з кiмнати; слiдом за ним пiдвiвся молодий секунд-майор i ще двоє з малоросiйської старшини; у вiтальнi залишилися тiльки Воєйков, полковник, Калнишевський i обозний.
Якусь мить усi мовчали, потiм Воєйков звернувся до Калнишевського з напiвласкавою, напiвсумовитою знiяковiлою усмiшкою.
— Ремствуєш, либонь, на мене, пане кошовий; та що вдiєш — полiтичнi резони…
— Аж нiяк, — вiдказав Калнишевський, — ясновельможний пан вчинив резонабельно. Певна рiч, ся ухвала викличе в народi вiдчай, а вiдчай i безмежна лютiсть ляхiв, що зневажили всi закони природи, спонукають його до бунтiв i повстань; коли ж сi смути пiдiймуться в Коронi польськiй, де й без того сум’яття i безладдя в усiх станах в такому градусi, що далi вже нiкуди, то, гадаю, сусiднi держави втрутяться в цi справи, i наймилостивiша цариця наша, яко протекторша всiх народiв греко-руської вiри, допоможе їм вiд нестерпної лядської кормиги звiльнитися.
При останнiх словах кошового по губах Воєйкова майнула загадкова посмiшка.
— На все свiй час, на все свiй час, пане кошовий, — промовив вiн, постукуючи пальцями в дiамантових перснях по кришцi табакерки. — Цариця сама в своєму рескриптi зволила оголосити, що всiх православних пiд свiй захист приймає; та не тiльки вона має вплив на справи польськi, але й король прусський, i австрiйська iмператриця, а тому вони не допустять такого рiшучого її втручання в справи польськi. Однак ти, пане кошовий, вельми слушно зауважив, що цi сум’яття й безладдя в усiх станах Корони польської терпимi бути не можуть, i коли онi дiйдуть до такого градуса, що й кордонам сусiднiх держав загрожуватимуть, то тi держави втрутяться, i, цiлком можливо, Росiя назавжди визволить, — на цьому словi Воєйков зробив помiтний притиск, — так, назавжди визволить народ православний з-пiд лядського правлiння…
— Якби господь дав! — зiтхнув Калнишевський, зводячи побожно очi до стелi. — Ох. коли б тiльки швидше, а то важко, ой як важко!
— А що, пане?
— Та от iз запорожцями… Хочу просити Колегiю, аби видали ординанс про розквартирування вiйськ росiйських на кордонах польських, якi лежать поблизу нас.
— Що? Бунт, заворушення, смути? — жваво мовив полковник, випростуючись у крiслi.
— Нi, хай бог боронить! А от гайдамаки повсякчас у степи нашi вторгаються, ну й чутки рiзнi з Корони польської приносять, i наших козакiв спокушають, i заманюють до себе, щоб до захисту благочестя од гвалтiв i смертельних тортур римських готувалися. Досi кiш запорозький суворо карав сих баламутiв i стримував своїх козакiв, але далi, боюся, не стане сили; а тим часом ця обставина вельми важлива, бо без втручання запорожцiв усi полчища гайдамакiв, яко людей в науцi вiйськовiй недосвiдчених, дуже шкiдливi для Польщi бути не можуть; при втручаннi ж запорожцiв тi полчища можуть увесь лад Корони польської розвалити. У цiй дражливiй факцiї я й хотiв просити вашої, ясновельможний, благорозсудливої поради. — Кошовий пильно глянув на Воєйкова, але той усе ще тарабанив пальцями по кришцi табакерки.
— Ох, — нарештi промовив Воєйков, сумовито схиляючи голову набiк, — яку ж пораду можу я дати тобi, любий пане кошовий? Цiлком натурально й резонно, що запорожцi, чуючи про насильства, чиненi над братами, обурюються й прагнуть захистити їх i вiддячити мучителям… Дуже натурально! I воiстину, за всiма божими й людськими законами, запорожцiв нiхто
