Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Петро переказав батюшцi й громадi пересторогу Залiзняка i його пораду — сховати якомога швидше жiнок, дiвчат, дiтей i взагалi усiх кволих i нездатних до бою, а сильним об’єднатися i дати напасникам вiдсiч.

Лисянськi селяни й до Петрового приїзду були у великiй тривозi, а вiд переданої їм звiстки, що панська розправа має розпочатися з їхнього рiдного села, всi зацiпенiли. Серед похмурого мовчання пролунав стогiн i дитячий плач… Але диякон пiдвищив голос i заглушив смутний настрiй:

— Не час плакати! — вигукнув вiн рiшуче. — Сльозами горю не поможеш, а стогнаннями не умилостивиш наших катiв… Супроти звiра треба стати звiром, а заступники в нас лишилися однi — нiж i вогонь… За кров — кров, за наших жiнок i дiтей — їхнє падло!!

Вихором рознеслися в натовпi слова диякона й запалили помстою i злiстю сотнi очей…

На бурхливiй, але короткiй радi вирiшили: диякону залишатися в селi, щоб у разi небезпеки негайно сповiстити загiн Неживого, який розташувався в лiсi неподалiк вiд Лисянки, спорядити пiдводи, скласти майно й разом з обозом вiдправити дiтей, жiнок i хворих до лiсу, а Петровi з Прiсею, не гаючись, поспiшати до монастиря; що ж до батюшки, то, незважаючи на всi Петровi умовляння, незважаючи на прохання i сльози всiх парафiян, отець Хома навiдрiз вiдмовився виконати волю Залiзняка й рiшуче заявив, що вiн помре бiля того вiвтаря, служителем якого поставив його господь.

Пiсля такої категоричної вiдповiдi Петровi не залишалося нiчого iншого, як тiльки мовчки скоритися волi батюшки й готуватися до вiд’їзду з Прiсею. Його квапили титар i отець Хома, котрi розумiли, яка страшна небезпека загрожувала дiвчинi.

Того ж дня, надвечiр, Петро iз сестрою вирушили в дорогу на двох добрих конях, бо Прiся з дитинства чудово їздила верхи.

День був дуже паркий, i хоча сонце вже хилилося до заходу, в повiтрi зовсiм не вiдчувалося прохолоди. Повите бiлястою iмлою небо дихало нестерпною спекою. Жоден листок не ворушився; пилюка, яку здiймали копита коней, довго висiла в повiтрi й повiльно осiдала на розпечену дорогу…

Петро й Прiся їхали мовчки, поринувши в свої думи… Дiвчина раз по раз озиралась назад, щоб iще поглянути на своє тихе гнiздечко, в якому зросла i з якого вирвали її нинi й несли невiдомо куди бурi житейського моря…

Та хатки села, збiгаючись ближче й ближче, злилися в одну смужку i врештi зовсiм зникли за обрiєм. Глибоке зiтхання вирвалося з Прiсиних грудей, вона глянула востаннє на повиту iмлою далину, i, рiшуче обернувшись; наздогнала Петра та поскакала поруч з ним.

Так вони мовчки проїхали ще верст iз п’ять. Петро кiлька разiв стурбовано оглядався назад, але Прiся, заглиблена в свої думки, не помiчала цього.

— Ех, буде гроза! — вимовив нарештi з досадою парубок, знову оглядаючись назад.

Прiся озирнулась.

Хоча не вiдчувалося й найменшого подиху вiтерця, захiдним краєм неба повiльно пливли темнi хмари, i їх обриси рiзко вимальовувалися на свiтлому тлi неба.

— Пiдганяй коня, Прiсю, хоч би завчасу дiстатися до лiсу! — зауважив Петро.

Обоє пустили коней вчвал.

Тим часом хмари швидко росли й заволiкали небосхил. Призахiдне сонце просвiчувало крiзь них кривавою плямою, кидаючи на землю зловiсний вогненний вiдблиск. Здалеку почувся глухий гуркiт грому… Швидко темнiло.

Нарештi на обрiї показалася зубчаста смуга лiсу, i незабаром Петро й Прiся вузькою стежкою в’їхали пiд склепiння дубiв.

— Ну, слава богу, що добралися! — промовив Петро, обмахуючи шапкою розпашiле обличчя. — Тут уже безпечно. Ти не боїшся грози, сестро?

— Нi, чого ж її боятись, а от чи скоро ми доїдемо до монастиря?

— Скоро… тiльки ось стемнiло, хоч навпомацки йди… Та, зрештою, байдуже: я добре знаю дорогу.

Прiся оглянулась: уже i в полi стемнiло, а в лiсi й поготiв; тiльки-но подорожнi вiд’їхали на кiлька крокiв вiд узлiсся, як одразу ж пiрнули в непроглядну пiтьму; вона пiд деревами була така густа, що, здавалося, стовбури тонули в чорнiй стоячiй водi. Вгорi крiзь просвiти, мiж гiллям, проглядало майже чорне небо. Лиховiсне шумiло над головами подорожнiх верховiття велетенських дерев, раз у раз спалахувала блискавка, зненацька освiтлюючи бiлим сяйвом таємничу глибiнь лiсу; гiлки дерев при цьому слiпучому свiтлi здавалися страшними, сплетеними в клубки гадюками.

На мить з чорного мороку вихоплювалась стежка, але пiсля короткого спалаху блискавки пiтьма, що оточувала Петра й Прiсю, ставала ще густiшою й непрогляднiшою. Дощу не було, лише зрiдка долинав глухий гуркiт грому; гроза заходила здалека й могла розгулятися тiльки вночi.

З пiвгодини подорожнi їхали мовчки. Нарештi Петро зупинив коня й заклопотано сказав:

— Злiзь з коня, Прiсю, i дай менi повiд — пiдемо пiшки, бо так можна й з дороги збитись.

Дiвчина скочила з коня, передала його братовi й пiшла поруч. Вони йшли мовчки;

Прiся раз у раз спотикалась об пеньки, об переплетене вузлами корiння, але мовчала, тримаючись за братову руку.

— Стiй! — нараз промовив Петро. — Треба роздивитися, ми, здається, йдемо не тiєю стежкою… менi попався пiд ногами пеньок, а ось i другий!

— I менi попадалися вже не раз!

— Чому ж ти не сказала?

— Я думала, що ти й сам помiтив.

— Ну, виходить, трапилося те, чого я боявся, — вигукнув у розпачi Петро, — ми збилися з дороги!

Його слова сповнили жахом серце Прiсi.

— Братику, Петре! — вигукнула вона крiзь сльози, хапаючись за його руку. — Що ж тепер з нами буде? Вертаймося краще назад!..

— Куди назад? А ти знаєш, де зараз яка сторона у цiй пущi? Стривай, треба насамперед розiбратися, де ми, а тодi вже